Аладдін і чарівна лампа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А був він чаклуном, який розумівся на зорях. Тому дізнавшись, що підземні скарби захищені іменем Аладдіна, він видав себе за його дядька, аби здобути омріяне багатство. Чаклувати магрібець навчався у своїй країні, Фракії. Одного разу він ясно побачив, що в землі, яка належить місту Калкасу, зберігаються багатющі скарби, і найцінніше з усього, що є у скарбниці, — чарівна лампа. Той, хто її матиме, пануватиме над усім світом. Магрібець зажадав будь-якою ціною здобути ту лампу. Ворожачи на піску, він побачив, що вхід у скарбницю може відчинити лише хлопчик на ім’я Аладдін зі злиденної родини. Тоді він ще раз розсипав пісок, зосередився — і йому відкрився гороскоп хлопчика. З нього чаклун дізнався усе про того, хто мав допомогти йому заволодіти чарівною лампою, він навіть побачив його зображення і точно знав, як той виглядає. Тоді магрібець зібрався в далеку дорогу. Хитрістю він здобув довіру Аладдіна та його збідованої матері. І все це він робив лише заради того, щоб заволодіти чарівною лампою. Але Аладдін, відмовившись віддати лампу, звів нанівець усі його плани, тому ворожбит вирішив помститися хлопцю.

А наляканий до смерті Аладдін, побачивши, що земля зімкнулася над ним, почав у розпачі кричати:

— Дядечку, дядечку-у-у!..

Проте ніхто не відгукнувся на жалісливі благання Аладдіна. Сердешний хлопчина збагнув, що чужинець хотів його використати, а коли цього зробити не вдалося, то просто покинув його напризволяще. Аж тепер йому стало ясно, що магрібець йому ніякий не дядько.

Аладдін був у відчаї, він дуже боявся, що ніколи не зможе вибратися з-під землі, і гірко заплакав. А коли заспокоївся, вирішив шукати вихід із підземелля. Хлопець роззирнувся довкола, але нічого не зміг побачити, бо всюди було темно. Тоді він спробував навпомацки знайти вихід, але марно. Магрібець зачинив не лише вихід із підземелля, але й усі двері, навіть ті, які вели до чарівного саду.

Відчай знову охопив Аладдінову душу. Та хоча тяжкі думки про смерть і гнітили його, він просив Аллаха про допомогу. Аладдін щиро вірив, що для Аллаха немає нічого неможливого. І всеблагий таки послав йому спасіння.

Тут доречно згадати про перстень, який дав хлопцеві магрібець перед тим, як відправити його в підземелля. «Цей перстень визволить тебе з будь-якої біди», — так він сказав, одягаючи перстень на палець Аладдінові. А що Аладдін, втрапивши у халепу, забув про перстень і його призначення, то щасливий випадок нагадав йому про це. Ось як це відбулося: сидячи на драбині, б’ючи себе з горя по щоках і заламуючи руки, Аладдін випадково зачепив той перстень. Тієї ж миті перед ним постав велетенський джин, раб пророка Сулеймана, нехай благословить його Аллах. Він вигукнув:

— О володарю, твій раб перед тобою! Проси в мене що завгодно, я виконаю будь-яке бажання того, хто носить на пальці цей перстень.

Аладдін міг його бачити, бо з появою джина у підземеллі розвиднілося. Вигляд велетня злякав хлопця, але лагідний голос і услужливі слова заспокоїли малого. До того ж він згадав, що магрібець казав про перстень. Зрадівши, Аладдін сказав джинові:

— О рабе цього персня! Виведи мене з підземелля…

Не встиг він висловити своє бажання, як опинився на землі, перед самим входом у підземелля.

Так Аладдін знову побачив сонце після двох нескінченно довгих днів перебування в абсолютно темній і непривітній скарбниці під землею. Його очі за цей час відвикли від світла, тому хлопцеві було боляче дивитися на звичний світ, щедро осяяний сонячним промінням. Він то розплющував, то заплющував очі, аж поки вони не звикли до світла. Хлопець пороздивлявся землю довкола, та не помітив жодної ознаки того, що десь тут вона недавно розступилася й відкрила вхід до підземної скарбниці та диво-саду. Все це було схоже на сон, бо земля була рівна і гладенька, ніби її спокій ніколи не турбували ніякі чари. Та це був не сон, бо у нього таки справді були лампа і самоцвіти. Аладдін не міг надивуватися з умінь магрібця. Хлопець щиро подякував великому Аллаху за те, що він відвернув від нього біду, а потім побачив здалеку сади, повз які вони з магрібцем проходили дорогою до цього таємничого місця.

Аладдін був дуже щасливий, що вибрався живим і здоровим із підземелля і що знайшов дорогу назад. Радіючи життю, хлопчина дійшов до міста, а звідти — прямісінько до матері, додому. Увійшовши в рідний дім, Аладдін зомлів чи то від радості, що ця історія щасливо для нього закінчилася, чи то від голоду і втоми.

Мати Аладдіна, побачивши сина непритомним, стрімголов побігла до сусідів, принесла від них трояндової води і окропила нею його бліде обличчя. Відтоді, як Аладдін не повернувся у домовлений час із заміської прогулянки, його мати виплакала всі сльози, а коли він повернувся і впав, мов підкошений, вона ледь не померла з горя. Мати приводила сина до тями трояндовою водою, пахучим зіллям і ніжністю вірного материнського серця, у якого нікого в світі не було дорожчого за Аладдіна. Радості її не було меж, коли він розплющив очі і попросив:

— О матусю, нагодуй мене, я вже два дні нічого не їв!

Мати нашвидкуруч приготувала страву і сказала:

– Іди, синку, поїж і спочинь. А коли наберешся сил, розповіси мені, де ти був, що з тобою трапилося, яке нещастя спіткало тебе, дитино люба. А зараз нічого не говори — ти голодний і змучений.

Аладдін поїв і відпочив, а тоді сказав матері так:

— О мамо, ти завинила переді мною! Як ти могла віддати мене тому триклятому магрібцю, він же мене ледь зі світу не звів! Присягаюся Аллахом, через нього, о матусю, я дивився смерті у вічі. А ми з тобою повірили, що він брат мого батька. Слава Аллаху, котрий урятував мене від його злих намірів! магрібець підкупив нас своїми солодкими обіцянками, він затуманив наші голови. О матусю, ти й уявити собі не можеш, що за негідник цей чаклун! Нехай Аллах не пошкодує для нього кари! Бачиш, мамо, до чого він довів мене?..

І Аладдін розповів матері як все було, приправляючи оповідь слізьми радості, що всі жахіття були вже позаду. Переповідав він усі події по порядку з того моменту, коли вони попрощалися біля воріт їхнього дому: як він і магрібець прогулювалися заміськими садами, аж доки не дійшли туди, де земля розійшлася, і як його вдаваний дядько чаклував і димив. З цього місця Аладдін почав розповідати докладніше:

— Коли земля почала дрижати, о матусю, я дуже злякався і хотів було втекти, але магрібець насварив мене та ще й дав ляпаса, від якого я знепритомнів. А коли отямився, то побачив, що земля в одному місці розкололася. Чаклун зумів розчахнути землю, проте не міг спуститися у підземелля. Він пояснив, що скарбниця впустить лише мене, бо закодована на моє ім’я. Чаклуючи ще у своїй країні, він дізнався, що тільки моя рука наділена владою зрушити з місця ту мармурову плиту, яка надійно перекривала вхід до підземелля із незліченними скарбами. Тож йому нічого не залишалося, як помиритися зі мною, щоб заволодіти скарбами.

Аладдін на мить перервав розповідь, відновлюючи в пам’яті, як усе було, і продовжив:

— Перед тим, як я спустився у скарбницю, магрібець одягнув мені на палець перстень і запевнив, що він визволить мене з будь-якої біди. Коли ж я зійшов униз, то побачив, що приміщення поділене на чотири кімнати, а у кожній стояло по чотири глеки, повні золота, срібла та інших коштовностей. Але магрібець заказав мені навіть торкатися до них, не те що брати. Далі я опинився у величезному саду, в якому на деревах росли не звичайні фрукти, а плоди, здатні затьмарити своїм блиском саме сонце. Напевно, вони кришталеві! Пройшовши алеєю рівно п’ятдесят кроків, я побачив перед собою високий склеп. Східцями я піднявся нагору, щоб узяти лампу, за якою, власне, і послав мене під землю триклятий магрібець. Я зняв лампу з гака, на якому вона висіла, вилив із неї нафту і сховав до кишені, тобто зробив усе так, як мені було сказано.

Дорогою назад я досхочу намилувався диво-деревами, нарвав їхніх плодів, позапихав за пазуху та понабивав ними кишені й пояс і поплентався до виходу. На всі сходинки драбини я зіп’явся доволі легко, а на останню не зміг, бо вона була занадто високою. Я попросив дядька подати мені руку, щоб я міг стати на останній щабель. Але він зажадав, аби я спершу віддав йому лампу. Я не міг виконати його прохання, бо лампа була на самому дні кишені, ще й присипана плодами з диво-саду. Я сказав йому: «Дядечку, коли я виберуся звідси, то віддам тобі лампу, а ти подай мені, будь ласка, руку, щоб я міг стати на цей високий щабель». Але той негідник і не думав витягати мене з підземелля. Навпаки, йому лише потрібно було, щоб я віддав йому ту лампу, а потім він зачинив би землю над моєю головою за допомогою своїх страшних заклинань. Зрештою, саме так він і вчинив, коли зрозумів, що лампи я йому не віддам. Ось які біди довелося мені, о матусю, пережити через цього паршивого чаклуна, брехливого негідника!

Вислухавши розповідь сина до кінця, мати Аладдіна зізналася:

— Знаєш, о синку, присягаюся Аллахом, що коли я вперше побачила чужинця, серце моє віщувало біду, і я страшенно переживала, щоб не трапилося з тобою чого злого. З тяжким серцем я відпустила тебе на прогулянку заміськими садами. Те, що він негідник, брехун, ще й чаклун, написано у нього на обличчі. Та, хвала Аллаху всеблагому за те, що він вберіг тебе, о синочку, від злодіянь чаклуна. Я, необачна, не прислухалася до свого серця, а повірила усім брехням цього зайди. Але як можна було йому не повірити, адже він поводився так, ніби й справді був твоїм дядьком!

Аладдін, який від страху й ока не міг зімкнути, перебуваючи під землею, і не спав упродовж двох діб, відчув, що повіки його важчають. Врешті-решт сон зморив його і не відпускав аж до наступного полудня. Прокинувшись, він знову попросив у матері поїсти, бо відчував страшенний голод. Але мати із сумом відповіла йому:

— О синочку, я не маю що тобі дати. Усе, що було, я дала тобі вчора. Але ти трішки потерпи, я маю дещицю прядива, зараз піду на базар, продам його і куплю продуктів.