Поміж двох орлів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А його величність продовжував:

— Ми вирішили не упускати цієї можливості для примноження нашої слави і розповсюдження володінь Речі Посполитої. Крім того, я отримав послання від пана Сапіги (король мав на увазі кузена великого канцлера, який у даний момент зі своїм військом прямував до Тушина, де отаборився другий самозванець). Пан ротмістр повідомляє нас, що, за його даними, частина бояр невдоволена правлінням царя і не проти того, щоб ними правив наш син Владислав. До того ж цар запросив у Московію шведський корпус. Шведи вже встигли витіснити наші війська. Кернозицький і Зборовський змушені відійти назад. Таким чином, нависла безпосередня загроза над нашими військами, що оточили монастир у Посаді. Зараз, коли московський край охопила смута, настав той благословенний час, щоб втрутитися у московські справи. Військо царя практично відсутнє, інакше не набрав би Скопін[18] різного наброду з німців та шведів. Коло самозванця ще крутяться деякі бояри, але, гадаю, це ненадовго. Московитам потрібно показати силу, і я буду тією силою.

Король Сигізмунд III окинув поглядом присутніх.

— Отож питання військового походу вирішене, — мовив він далі. — Залишається узгодити маршрут. Пане гетьмане! Ми хочемо вислухати вашу думку.

Станіслава Жолкевського звернення до нього застало зненацька. Зазвичай у подібних випадках король (з настанови Потоцького) давав йому слово останньому, коли вже нічого не можна було змінити. Тут же щось було новим, що викликало слабко приховану цікавість у присутніх.

— Ваша королівська величносте! — почав, трохи нахилившись уперед, гетьман. — Ви, звісно, пам’ятаєте, я висловлював свою думку про майбутній похід ще під час нашої розмови у Варшаві. Шановному панству нагадаю: незважаючи на те, що моя думка про війну не змінилася, я, тим не менше, повністю підтримую вашу величність. Що ж до шляху... Це залежатиме, ваша величносте, якій з двох цілей походу — примноження земель Речі Посполитої чи воцаріння вашого сина — ви віддаєте перевагу. Якщо спершу задатися метою розширення вольності, то, безумовно, пряма дорога на Москву лежить через Смоленськ, який московита захопили у нас ще сто років тому. Але, ваша величносте, мушу нагадати, що Смоленськ — древня фортеця, спеціально підсилена ще Борисом. Такий захід — взяття Смоленська — вимагатиме від нас багато часу, піхоти і гармат. Якщо ж визнати пріоритетом посадити на московський трон Владислава, безумовно, найкраще рухатися Сіверськими землями. Там замки дерев’яні, і взяти їх тими засобами, які будуть недостатніми під Смоленськом, виявляться набагато легше.

— Вельможний пан гетьман вже хоче завести нас у свої сіверські ліси! — вставив Ян Потоцький. — Складається враження, що пан гетьман не знає, що найближча дорога на Москву лежить через Смоленськ!

— Саме тому московита й укріпили його! — парирував Жолкевський. — Для його взяття у нас немає ні сил, ні гармат. Та й час ми втратили. Нам потрібно зібрати військо, а воно на даний момент не готове, жовніри давно не отримували платні. Ми можемо виступити не раніше жнив; поки військо дійде до московського кордону, настане осінь. Ваша величносте, смію нагадати вам про вашого прадіда Казимира, який, маючи велике військо, застряг під Бреславцем лише тому, що пізно відправився на війну.

— Ваша милосте! Зараз не час згадувати прадіда його величності! — підхопився Потоцький. — І Смоленськ — не Бреславець сто п’ятдесят років тому. Кузен шановного пана канцлера (легкий кивок головою в сторону Лева Сапіги) писав його величності, що, прямуючи повз Смоленськ на підтримку нашим жовнірам під Москвою, до нього прийшли бояри з міста і говорили, що місто згодне підкоритися, якщо пан Сапіга захотів зайняти його іменем його величності, а не самозванця. Не думаю, що відтоді щось змінилося.

— Зараз у Смоленську Скопін, — вставив Ходкевич.

Ян Потоцький, здавалося, не чекав від литовського гетьмана заперечення, але відразу опанував себе і, повернувшись до короля, махнув рукою.

— Зелений ще! — мовив.

— Може, і зелений, але це не завадило небожу царя Василія запросити у Московію допомоги у князя Судерманського, — заперечив Карл Ходкевич.

У присутності Сигізмунда III, який вважав себе королем Швеції, воєводи уникали називати так Карла IX.

— Боюся, що нам доведеться повозитися з ним, — закінчив Ходкевич.

— Зрештою, Смоленську фортецю можна взяти, — раптом озвався Олександр Гонсевський, чим дуже здивував не тільки Жолкевського. — Для цього достатньо декілька сотень піших і кінних. Не думаю, що це такий вже твердий горішок.

Більшість присутніх — і Стадницький, і Сапіга, не кажучи вже про Потоцького — закивали головами. Гетьман Жолкевський залишився у меншості.

— Що ж, вирішено наступати через Смоленськ, — подав голос Сигізмунд. — Я думаю, ніхто не буде заперечувати, щоб військо Речі Посполитої очолив вельможний пан гетьман Жолкевський.

Від почутого присутні затамували подих. Враженим виявився не лише сам гетьман, але й староста Брацлавський. Ян Потоцький від несподіванки відкрив було рота, неначе намагався заперечити королю, але вчасно спохопився і лише на знак покірності схилив голову.

Жолкевський підвівся.

— Я сподіваюся, що пани вельможі зроблять усе, щоб допомогти вельможному панові у його нелегкій роботі, — продовжував король. — Зараз я прошу, щоб ви повернулися до своїх воєводств і були готові вирушити в похід не пізніше Іллі. Як слушно висловився пан гетьман, час підпирає, і було б злочином далі відтягувати наш виступ.

6

Звістка про те, що найближчими тижнями доведеться вирушати на війну, дійшла до Жовкви набагато швидше, аніж її привіз із собою сам володар міста. Дійшла — і нічого не змінила. Ті, котрих війна не стосувалася, навіть не звернули на неї уваги; ті ж, хто протягом останніх днів посилено готувалися до неї, навіть зітхнули з полегшенням, — надто вже важкою виявилася муштра для вчорашніх рільників, рибалок і теслярів. Їм здавалося, що на війні буде легше.

Тарас Сопоха був зарахований у загін гайдуків. Зрештою, усі рекрути, що зголосилися до війська, стали гайдуками. Тепер вони красувалися довгими, аж до литок, синіми жупанами, з-під яких визирали червоні рейтузи. Голову новоспеченим гайдукам прикривали чорні шапки з чотирма козирками. Але найголовніше, — кожному видали довгу, з людський зріст, аркебузу. Незважаючи на свою довжину, зброя виявилася досить легкою. Правда, серед гайдуків ширилися чутки, що аркебузи вже відслужили своє, і зараз їх повсюдно замінюють на важчі і точніші мушкети, але у війську Жолкевського цього не знали. Зараз Тарасові, як, зрештою, й іншим новобранцям, важливіше було навчитися влучно стріляти, а насамперед безпечно заряджати зброю.

Тарас дуже швидко навчився робити і те, й інше, тому претензій до нього майже не було.

Хоч в одному загоні разом з Тарасом служили майже його ровесники, хлопець найбільше заприятелював із значно старшим за нього чоловіком із Кам’янки. Того звали Микитою, а прізвисько мав Сідельник. Як він сам розповідав під час довгих вечірніх посиденьок біля вогнища, його далекий родич прийшов на те місце, де зараз лежить його село, і осів там. Звідси і прізвисько. Хоч село Сідельника не належало Жолкевському, Микита все ж записався до війська. Його звабила платня за службу і жага пригод — за своєю натурою Сідельник був авантюристом, і майбутня подорож до невідомої Московії його навіть вабила. Стріляв Микита у загоні найкраще, око мав набите, і Терлецький, який особисто керував підготовкою рекрутів, вже подумував, чи не поставити його на чолі загону.

Зовсім недавно, якраз на Микити, Сідельнику виповнилося тридцять п’ять років, і він вважався серед новобранців «стариком». Його слухались молодші, а той факт, що Сідельник знав грамоту (правда, якимись успіхами похвалитися не міг), остаточно переконав Терлецького, що саме він має очолити загін. Зрештою, десять чоловік — невеликий загін. Упорається!

Про своє рішення управитель гетьмана повідомив 29 червня зранку. Того дня муштри не було — поляки святкували святих Петра і Павла, а православні просто відпочивали.

Уже пізно ввечері Сідельник нарешті зібрав весь свій невеликий загін. Серед його підлеглих було сім русинів і троє поляків. Останні повернулися до табору з гостинцями, всі розмістилися навколо вогнища і смакували принесеним. Поляки виправдовувалися, що їдців багато, а їжі всім не вистачить, на що Микита заспокоїв:

— Не переживайте! На нашого Петра нас восьмеро принесе. Наїмося досхочу!

[18] Михайло Васильович Скопін-Шуйський (1586—1610) — московський державний і військовий діяч часів Смути, племінник царя Василя Шуйського.