Кумевава, син джунглів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гілка у нас над головами гойднулася — то опустився на неї цей прегарний птах. Пір’я в нього було брунатне з білими смугами.

— Якби хоч хтось із пасажирів мав рушницю, ми легко підстрелили б його, — сказав один літній добродій. — І тоді у нас була б смачна вечеря.

Та, на жаль, рушниці ні в кого не було.

Усі ми ще дужче зажурилися й похнюплено сиділи навколо вогню.

Зненацька в повітрі щось просвистіло. Почувся різкий крик, і дикий індик з шумом упав прямісінько посеред нашого вогнища. Дехто зі страху попадав зі своїх пеньків на землю, інші голосно скрикнули. Усі ми були вражені цією пригодою і не знали, що й думати.

Наше збентеження ще не минуло, як раптом ми почули сміх. Усі поглянули туди, звідки він линув. І тоді ми побачили, що з гілки спускається на землю індіанський хлопчик. У руці він тримав лук без стріли.

— Я — Кумевава із племені каража. Друзі звуть мене Вава. Індик — смачна їжа. Я підсмажу його. Кумевава ловив рибу, далеко. Хотів напитися води, відчув — вода солона. Одразу зрозумів: десь потонуло судно, що везло сіль. Тоді Вава поспішив, бо люди в небезпеці.

— Невже тільки з того, що вода солона, ти здогадався, що люди в небезпеці? — спитав я хлопчика.

— Старий Малоа каже: «Де бджоли, там і мед».

— Але ж твоє плем’я не любить блідолицих, чого ж тоді ти прийшов?

— Старий Малоа каже: «Хто допоміг людині у скруті — допоміг і собі».

— Це добре, але як ти можеш допомогти нам? Тобі ж, мабуть, не більше як десять років?

— Ні, дванадцять! А Малоа каже: «Рибу вимірюють за довжиною, а людей — за знаннями».

Сказавши це, малий Кумевава зрубав два рогачі, вбив їх у землю обабіч вогнища й почепив на них уже обскубаного й випотрошеного індика.

РИБОЛОВЛЯ З КУМЕВАВОЮ

Плем’я каража, до якого належав Кумевава, було мені добре відоме — я прожив у ньому днів десять усього за кілька тижнів до аварії судна. Про це я сказав юному червоношкірому хлопчикові і навіть пригадав імена кількох чоловіків його племені, з якими встиг заприятелювати. Хлопчик мовчки слухав мене. Коли я скінчив, він промовив:

— Кумевава знає. Ти жив у вігвамі вождя Ватау. Кумевава зразу впізнав. Ти частував солодощами мене та інших дітей.

Тієї ночі ми спали на розстеленому пальмовому листі, якого кожен сам для себе нарізав і намостив якомога зручніше.

Багато незвичних таємничих звуків, що долинали з похмурих джунглів, і неспокій через ту складну ситуацію, в якій ми опинилися, не давали нам спати.

А рано-вранці, на світанку, малий індіанський хлопець розбудив мене й спитав:

— Ньїкучап хоче йти з Кумевавою ловити рибу?

Слово «ньїкучап» мовою його племені означає «бородань»— я в той час носив велику бороду, а в індіанців бороди не ростуть.

Певна річ, я охоче прийняв його запрошення. Цей хлопчина викликав у мене симпатію з першої хвилини.

Кумевава вже приготував свою пірогу — на дні її лежало знаряддя, потрібне для ловлі риби. Воно складалося з лука й кількох стріл та гарпуна, тобто списа, що закінчувався міцним залізним наконечником. Гарпун був прив’язаний довгим мотузком до носа човна — цю зброю застосовують, коли ловлять великих рибин.

Малий індіанець сів на кормі піроги і звідти з допомогою маленького весла вправно керував довгим хитким човном, видовбаним із стовбура дерева.

Вранішнє повітря було свіже й приємне в цім спекотнім амазонськім краю.

На обох берегах Арагвайї здіймалися стіною джунглі: могутні старі дерева й чагарі, що густо поспліталися.

Ми пливли вздовж лівого берега річки й виразно могли чути крики багатьох тварин.

— Оце, що так голосно кричить, називається мавпа-ревун, — сказав Кумевава. — Ми зараз наблизимось до неї.

Він подав мені знак рукою, щоб я гріб, а сам своїм малим весельцем зовсім беззвучно спрямував човен до берега, де росло крислате дерево, гілля якого схилялося майже до води. Там Кумевава пристав човном.