Долина совісті: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Палій? Вітаннячко. За тобою тут усі так з…

Голос у Лінки Рибалко був веселий-превеселий, целулоїдно-радісний, як у ляльки.

— Йди геть, — утомлено рубонув Влад і кинув трубку.

— Ти що?! — обурилася мама, яка саме повернулася до кімнати. — Дівчинці? Таким тоном?!

— Це Лінка Рибалко, — процідив крізь зуби Влад. І відразу знову задзвонив телефон. Влада пересмикнуло.

— Візьми! — попросив він маму й укрився з головою.

— Так, — дивувалася мама за тонкими стінками його темного барлогу. — Ні… Ще кілька днів він пробуде вдома… А хто його запитує? Ліна? Ах, Ліна…

Влад затулив вуха.

Усе. Це розіграш. Це дурне Зозулине інсценування. Вони його вже й удома дістали, не могли три дні зачекати… І Ждан із ними! Хоча чого тут дивуватися… Але — Марфа?! Із Зозулею?! Маячня. Може, справді — маячня?

І Дімка ж! Дімка б не збрехав. Дімка не міг нічого не помітити, він же не сліпий…

О пів на десяту довелося відключити телефон.

— А чому ти так дивуєшся? — збентежено запитувала мама. — За мого часу було нормою, щоб однокласники цікавилися здоров’ям… Дзвонили, бувало, і кільканадцять разів на день…

— Всі? — саркастично перепитав Влад.

— Не всі, — спокійно відповідала мама. — Але ж і тобі не всі поспіль телефонували, правда?

Влад задумався. Йому передзвонили майже всі дівчатка з класу… З хлопців тільки Ждан, якщо не брати до уваги ще й Дімку.

— Отже, ти маєш успіх у дівчаток, — незворушно гнула своєї мама. — Як на мене, це радше добре, ніж погано, адже зазвичай дівчаткам подобаються старші хлопці…

— Вони знущаються, — резюмував Влад.

— Не думаю, — по паузі зізналася мама. — Я все-таки… не зовсім дурненька, правда? А ця дівчинка, яку ти так не любиш, Ліна, здається? Так… ось, вона не знущалася. Вона була… збентежена… Їй було ніяково, вона прикривалася фальшивою веселістю… але вона не блазнювала… принаймні мені так здалося.

Влад подумав, що нормальна дівчинка, хоч би як була закохана, ніколи б не передзвонила після його «йди геть». А навіщо передзвонила Лінка?!

«Дай йому! Дай йому ще!»

Йому не подобалася ця несподівана загальна увага. Він вирішив якнайскоріше заснути.

Наступного дня вранці мама пішла на роботу, і Влад залишився сам, а за маминої відсутності він не відчув потреби лежати в ліжку, тим паче, що хвороба його, чесно кажучи, давно минулася. Підсівши до письмового стола, він витяг із верхньої шухляди товстий зошит у жовтій клейончастій обкладинці, перегорнув перші кілька аркушиків, списаних дрібним нерівним почерком, перечитав останні рядки «…і хлопчики пішли додому, щоб устигнути. Раптом циферблат на Юрковій руці спалахнув червоним світлом, і знайомий голос сказав: „Ми зазнали аварії на даху! Скоріше біжіть туди!“ Кінець третього розділу».

Влад посміхнувся, відчуваючи, як піднімається усередині приємна голчаста хвиля. Віднедавна вигадування історій захоплювало його не менше, ніж читання. А інколи навіть більше…

Нервово потерши долоні, покусавши губу, він вивів посередині наступного рядка: «Розділ четвертий».

«На верхньому сходовому майданчику, перед самісіньким виходом на дах, стояла людина в шкіряному плащі. Хлопчики відстрибнули назад — але було пізно. Чоловік повернув голову — очі його палали червоно…»

І, уявивши собі цей погляд, Влад ладен був затрепетати від солодкого жаху — коли в передпокої гримнув дверний дзвінок.

Влад здригнувся. У присутності мами дзвінок лунав інакше, делікатно, як тихий стукіт у двері, зате коли мами не було — це був вимогливий крик, подібний до грюкоту підкованих чобіт і пудових кулаків у шкіряних рукавицях.

«Чоловік повернув голову — очі в нього світилися червоним…»

Влад боком устав зі стільця. З важким серцем підійшов до вікна й, непомітно відсунувши фіранку, визирнув назовні.

Він очікував побачити кого завгодно — слюсаря, котрий переплутав виклик, листоношу з телеграмою, дільничного поліцейського — але біля дверей стояв Дімка Шило! Але ж уроки щойно почалися!