Долина совісті: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Решта відводили погляд. Хтось захихотів — і відразу знітився під Зозулиним поглядом. Ждан зачув зле, але не зрозумів, звідки лихо. Іменинний настрій іще не згас, іще вірив, дурненький, що Зозулю можна підкупити чотирма шоколадними цукерками…

Ті, хто не бажав брати участь у жарті — головно дівчатка, — спішно щезли. Інші длубалися в портфелях, очікуючи, поки піде Ждан, щоб одразу ж вийти слідом.

Влад розгледів напис, коли Ждан був уже в дверях. До коротенького бридкого слівця, що означало пожирача гімняшок, додано було докладну чорнильну ілюстрацію — як саме, де і хто трапезує.

Влад не перший рік учився в одному класі з Зозулею й умів розмовляти не тільки по-людськи, але й хльосткою «зозулиною» мовою — однак його мало на знудило. Він упізнав руку Лінки Рибалко — та не раз отримувала призи на якихось там конкурсах юних художників…

Ждан чвалав довгим шкільним вестибюлем. Владові раптом страшенно захотілося, щоб дорогою йому зустрівся хтось із учителів, щоб помітив білий папірець на чорній шкільній курточці — і відклеїв його від згорбленої спини іменинника.

А потім буде нудна «виховна» година, нотації й з’ясування обставин справи, і Ждан, знову опинившись у центрі загальної знущальної уваги, сидітиме, втягши голову в плечі (він же намагається не плакати на людях!). А Гліб Погасій знову пояснюватиме, що від цього хлопчика смердить, а Лінка Рибалко, вродливе дівчисько з майже сформованою поставою кліпатиме довгими віями й кидатиме репліки, ніби виправдуючись, і півкласу повзтиме під парти від сміху…

Ні. Нехай ліпше Ждан прийде додому (через три довгих вулиці) і, знявши куртку, сам виявить на своїй спині художню наліпку. Ніхто не побачить його обличчя — якщо поруч не виявиться матері або сестер. Потім зберуться гості — дорослі приятелі Жданових батьків, голосно питимуть за його здоров’я, а Ждан замкнеться у своїй кімнаті…

Влад раптом чітко зрозумів, що на місці Ждана в такій ситуації просто ліг би й умер. От здох би від сорому й приниження — під «будьмо» п’яних гостей за тонкою стінкою…

Шкільний вестибюль був порожній — молодші школярі давно розійшлися, старші були вже на сьомому уроці. На відстані двадцяти кроків за Жданом сунули, стримуючи сміх, Зозулині дармоїди. Ждан штовхнув вхідні двері.

Влад не збирався сваритися із Зозулею. От якби сьогодні у школу прийшов Дімка Шило — Владів друг — вони б удвох що-небудь придумали… Але Дімку сьогодні повели до лікаря, і його не буде. Влад сам-самісінький, і навіщо йому вплутуватися…

Довгі Жданові шнурки тяглися по землі. Владові нічого не вартувало наступити ненароком на один із них, і з неакуратного бантика вийшли дві ще менш акуратні мотузочки.

— У тебе шнурок розв’язався, — мовив Влад байдуже.

І, коли Ждан нахилився, аби відновити загиблий бантик, — простяг руку й відклеїв картинку з його спини. Зім’яв і сховав до кишені.

— Ти чого? — запитав Ждан, щось угледівши кутиком ока.

— Нічого, — спокійно відповів Влад.

Ждан підозріло на нього покосував. Потім зробив те, чого не робив жодного разу в житті, — підійшов до потрійного дзеркала біля входу і оглянув у ньому свою спину…

Нічого не побачив, знизав плечима — і пішов додому. Відзначати день народження.

— Ти борзий дуже, недоумку? Ти це малював, що рвеш тепер, засранець ти смердючий? Ти, бзікуватий, усьому класу кайф обламав!

Гліб Погасій сичав, бризкаючи слиною, і зловісно мружив око, але Влад чудово розумів, що потрібен йому зараз не Гліб. Що єдиний його порятунок… Якщо він узагалі існує, порятунок… Що він стоїть за Глібовою спиною, кроків за п’ять. Що потрібно до нього дістатися — негайно. Завтра буде пізно… Завтра тільки ледачий не наліпить свою жуйку на його портфель, не плюне в склянку з яблучним соком, не підхопить радісно те саме слово, що так споганило весь перший шкільний рік і тепер було видобуте — молодець Зозуля, нічого не забуває! — з якихось особливих скринь із відкладеними до часу підлотами…

Влад не збирався сваритися із Зозулею.

Владові ні до чого цей демарш. Ждан не один рік був офіційною жертвою. Це Влад поліз би вішатися від якогось там аркушика, а Ждан — він витривалий…

З фізкультури у Влада було «чотири». Він непогано бігав і здорово грав у футбол, зате підтягувався слабко й силових вправ не любив. От якби поруч опинився Дімка Шило… Коли б сьогодні, саме сьогодні не втрутилися в хід подій кляті Дімчині гланди…

Залишалася примарна ймовірність, що все обійдеться. Що завтра нічого не зміниться. Забудуть, не захочуть зв’язуватися, пробачать, і треба тільки скорчити якнайпрезирливішу гримасу, обійти Гліба — він однаково не б’ється, тільки язиком плеще — і йти, йти собі спокійнісінько додому…

А Зозуля, котрий стояв у Гліба за спиною, був безсумнівно задоволений. Що йому Ждан — давно ж бо вже наскучила іграшка, — коли можна піймати на гачок декого значно цікавішого…

Не зводячи очей із волаючого Гліба, Влад притис підборіддя до грудей.

Як гидко, як порожньо, як лоскітно в животі. Як слабнуть коліна. Як просто повернутися й піти… перестрибнувши через Глібову підніжку…

Поруч стояли Супчик і Клоун, обоє на голову вищі за Влада, та й від Зозулі вищі на голову, переростки. Треба розлютитися, але злості немає. Тільки страх і бридливість, але страх сильніший. Ну, що згадати, ну?! Як Зозуля пхає дохле кошеня в портфель Марфи Чисторій? Як Зозуля, прив’язавши мотузку до лапи живого горобчика, розкручує його над головою під гиготіння дармоїдів? Як Зозуля ліпить кульку жуйки на чоло покірного Ждана?

Замість усього цього згадалося одне коротке слово. «Син гулящої жінки, якого підкинули під чужі двері, бо виявився непотрібним».

Удар Супчика вдалося відбити, але рука відразу заніміла. Клоун поцілив у вухо — у Влада стемніло в очах, а світ довкруж запищав, але не по-комариному, а так, як пищить іноді невимкнений телевізор, демонструючи таблицю настроювання…

«Син гулящої жінки… бо непотрібний…»