Долина совісті: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Після агресивної залунала музика лірична. Танцюристи довкруж перестали стрибати, переобійнялися попарно й безвільно повисли один на одному, плавно погойдуючись, наче медузи на морській глибині.

Дівча повагалося — і поклало руки на Владові плечі.

— Тебе як звуть? — запитав він.

— Іза.

— Яке кра…

Він запнувся, розуміючи, що верзе банальність, що кожен, хто прагне з нею познайомитися, починає саме з цього.

Вона дивилася глумливо. Чекала на продовження.

— А мене Влад, — сказав він. — Між іншим, чемпіон району з шахів.

— Точно? — вона здивувалася. — А ти з якої школи?

— Зі сто тридцять третьої.

— А я з шістдесят п’ятої…

Її підбори небезпечно встрявали в підлогу поруч із Владовими черевиками.

— Ти часто на танці ходиш? — запитав він, намагаючись триматися подалі.

— Уперше прийшла, — зізналася вона чомусь із образою. — Ну й не подобається мені тут, всі дурні… Мізків немає, то ногами дриґати…

— Чому це відразу немає, — примирливо сказав Влад. — Мізків, у сенсі.

— Я додому піду, — мовила Іза, і, наче почувши її, повільний танець скінчився.

— Я проведу тебе… — запропонував Влад.

— Навіщо?

— А якщо нападе хтось?

— А ти захистиш? — вона фиркнула.

— Я ж чемпіон із шахів, — сказав докірливо.

— Що, дошкою по голові?

— Мізками, — він постукав пальцем по чолу. — Втім, якщо не хочеш, можу не проводжати…

Їй було п’ятнадцять, вона — цілковита відмінниця, її репортажі дуже цінувалися (з її-таки слів) на конкурсах юних журналістів. Прагнучи гострих відчуттів, вона відірвалася від книг і заявилася на танцмайданчик (мене там нічого не цікавило, але журналіст, він же всюди повинен побувати?), у результаті поверталася додому абсолютно розчарованою, а тут іще плутається попід ногами цей малолітній залицяльник…

Останню фразу вона вголос не промовляла — але іноді кидала на Влада сповнені царственого здивування погляди. Чому поруч із нею опинився цей хлопчисько, а не Завидний Залицяльник у шкіряній куртці?

Вона жила за дві автобусні зупинки від парку. Влад провів її до залізної хвіртки, на якій чорний кутий дракон тримав у зубах табличку з номером «вісімнадцять».

— Шкода, — сказав Влад, прощаючись.

Вона повагалася — і таки запитала поблажливо:

— Чого шкода?

— Шкода, що на нас не напали, я б уже зацідив їм у зуби…