Вона мовчить.
- Ех! - відмахнув сокирою та хоче її в голову.
А Марко лап! - за руку:
- Стій!
Марко був сильний хлопець. Старий згвалтував та пустив топорище, а сокирка відвинулася - та йому право в чоло. Відразу пав без душі.
Марка зв’язали та віддали до неволі. Казали, що він стрия зарубав. Що божився, що присягався - дарма: не ймили німці віри.
Хотіли і з неї, сердешної, протоколи тягнути, та годі вже було: від тої годиноньки, як головництво сталося, вона - без ума. Нічо, бувало, не робить, лиш сидить у віконці та все питає-випитує:
- А не йде,- каже,- Марочко, га? Не йде мій милесенький? Ох, що ж бо то бавиться коханнячко моє молоденьке! Де ти пробуваєш?..
А він пробуває у славнім місті Станіславі, у темниціз на руки і на ноги кайданнячко гостре. На другім місяці і поховали...
Не раз там оповідає старенький гайдук, що хворих невільників дозирає: «Я приходжу,- каже,- одної неділеньки вранці, а він лежить на постелі - ручки на грудях.
- А ти хворий, небоже, ти дуже хворий? - питаю.
Він на мене пильно-пильно подивився.
- Хворий, батечку,- та й хопив мене за руку.- Не був,- каже,- ніхто від нас?
- Не був,- кажу.
А він, сердешний, забув, що де Станіслав, а де Буковина. А що його любка уже без ума, мабіть, також не знав. Його вхопили, знаєте, як на воздухах, у темницю.
- Я, дядечку, стрия не зарубав,- каже він,- Чи хоть ви мені на сім світочку вірите, що я не винен?
Я стис з плечей, а він яв плакати:
- Боже, боже,- каже,- в яку я годиночку народився!
- Цить,- кажу,- цить, синку, не гнівай бога - він тобі допоможе.
- О, вже! - каже та й накрив собі очі. Але за часок знов до мене обертається: - Я би, дядечку, пішов до віконця!
Повів я його помаленьку до вікна. Відти було видкося геть-геть аж у гори, що так у ясному сонечку і леліли. А він дивиться, призирається - а далі як припаде ік залізним гратам, як заплаче-заплаче! Не знаю, як лиш ті залізні штаби не потріскали.
- Іду,- каже,- зараз.
Глянув ще раз у сині свої гори, притулив голівку ік холодним гратам - та й уже по нему.
- Марку! - кричу.- Марку! Бог з тобою, опам’ятайся!
А він лиш хляв на мене, як той явір підтятий».
Так розповідав не раз старий гайдук, а сльози, як горох, котяться по снідій того тварі.
Пішла скоро поголоска й волоським повітом. Приїхала стара та й узяла дочку з собою. Да що з того, коли навіть і неню собі не пізнає.
- А ти хто? - питає ув одно.
- Таже я твоя неня, доню! - голубить стара, умиваючись кривавими слізоньками.
Вона лиш покиває голівкою: