ПРОЗОВІ ТВОРИ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона мовчить.

- Ех! - відмахнув сокирою та хоче її в голову.

А Марко лап! - за руку:

- Стій!

Марко був сильний хлопець. Старий згвалтував та пус­тив топорище, а сокирка відвинулася - та йому право в чоло. Відразу пав без душі.

Марка зв’язали та віддали до неволі. Казали, що він стрия зарубав. Що божився, що присягався - дарма: не ймили німці віри.

Хотіли і з неї, сердешної, протоколи тягнути, та годі вже було: від тої годиноньки, як головництво сталося, вона - без ума. Нічо, бувало, не робить, лиш сидить у віконці та все питає-випитує:

- А не йде,- каже,- Марочко, га? Не йде мій милесенький? Ох, що ж бо то бавиться коханнячко моє молоденьке! Де ти пробуваєш?..

А він пробуває у славнім місті Станіславі, у темниціз на руки і на ноги кайданнячко гостре. На другім місяці і поховали...

Не раз там оповідає старенький гайдук, що хворих невільників дозирає: «Я приходжу,- каже,- одної неділеньки вранці, а він лежить на постелі - ручки на грудях.

- А ти хворий, небоже, ти дуже хворий? - питаю.

Він на мене пильно-пильно подивився.

- Хворий, батечку,- та й хопив мене за руку.- Не був,- каже,- ніхто від нас?

- Не був,- кажу.

А він, сердешний, забув, що де Станіслав, а де Буковина. А що його любка уже без ума, мабіть, також не знав. Його вхопили, знаєте, як на воздухах, у темницю.

- Я, дядечку, стрия не зарубав,- каже він,- Чи хоть ви мені на сім світочку вірите, що я не винен?

Я стис з плечей, а він яв плакати:

- Боже, боже,- каже,- в яку я годиночку народився!

- Цить,- кажу,- цить, синку, не гнівай бога - він тобі допоможе.

- О, вже! - каже та й накрив собі очі. Але за часок знов до мене обертається: - Я би, дядечку, пішов до віконця!

Повів я його помаленьку до вікна. Відти було видкося геть-геть аж у гори, що так у ясному сонечку і леліли. А він дивиться, призирається - а далі як припаде ік залізним гратам, як заплаче-заплаче! Не знаю, як лиш ті залізні штаби не потріскали.

- Іду,- каже,- зараз.

Глянув ще раз у сині свої гори, притулив голівку ік холодним гратам - та й уже по нему.

- Марку! - кричу.- Марку! Бог з тобою, опам’ятайся!

А він лиш хляв на мене, як той явір підтятий».

Так розповідав не раз старий гайдук, а сльози, як горох, котяться по снідій того тварі.

Пішла скоро поголоска й волоським повітом. Приїхала стара та й узяла дочку з собою. Да що з того, коли навіть і неню собі не пізнає.

- А ти хто? - питає ув одно.

- Таже я твоя неня, доню! - голубить стара, умиваючись кривавими слізоньками.

Вона лиш покиває голівкою: