Москалець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Йому необхідно бухнути, — спокійно пояснює Бєлов. — Йому перемкнуло і він уже три години поспіль мовчить.

— Хто поспіль піде в гастронім?! — кричить Бампер. — Ми будемо поспіль рятувати Дема чи ні, поспіль я вас?

— Бампер, не кричи, — тихо каже Господь Крішна. — Я сходжу, хіба не кричи.

— Малчать, я вас поспіль спрашиваю! — несамовитіє Бампер.

— Давай бабки, — зітхає Крішна.

Бампер дістає бабки і починає рахувати. Бабок дуже багато, виходить по три фляшки п о р т ю ш і на писок. Бєлов і навіть Троцький перезираються — це занадто, але вже пізно.

— Дем, не журись! — вимахує руками Бампер. — Ти талановитий митець, тобі не можна багато поспіль сму-ріти. Твої картини висять у музеї українського мистецтва у Нью-Йорку, шляк би його трафив, поруч із Далі і Пікассо, ти геній, Дем, ти не те, що якісь там троцькі, які вже два тижні поспіль обіцяють повалювати мені мікна, ти неймовірний талант, хочеш, я поспіль стану перед тобою на коліна, жеби ти тіко не смурів? Поспіль?

— Я мушу зауважити, що Пікассо і Далі поспіль не були українцями, — втручається Бєлов.

— Як то поспіль: не були? — спантеличено перепитує Бампер. — То будуть! Усі поспіль будуть українцями, рано чи пізно, в тім числі й ти, москалю франсуватий, хоч ти того й не хочеш поспіль\

— І всі будуть поспіль висіти, — додає Троцький.

— Нє, Троцький, ти мене дістав, мовчи, ти ні х е р а не розумієш, хіба пистиш як Троцький, — іритується Бампер.

До них підходить Ромко.

— Вітаю добірне товариство, — каже Ромко. — Хто тут ображає Бампера?

Ромкові зробили операцію і він тепер не бухає, але під «Нектар» навідується регулярно.

— Ромку, от ти не бухаєш поспіль, скажи: Дем геній чи ні? — благально звертається до нього Бампер.

— Звісно, що геній, — стенає плечима Ромко. — А хто в цьому сумнівається?

— Поняв, Троцький? Поняв, щенок? — гордовито питає Бампер, піднявши палець до неба.

І тут до них підходить Господь Крішна, який встиг віднести книги додому, перебратися і купити десять «ф а у с т - п а т р о н і в» «Слов’янського», паляницю і п’ять плавлених сирків.

— їдемо на Зелене Око, — несподівано вирішує Бампер. — Чого ми будемо тут жухатися кожного недоношеного мента? Ромку, їдеш?

Ромко залишається, а решта прямує до тролейбуса, хоча, крім Бампера, нікому не хочеться покидати заповідні нектарні угіддя. Але до вечора ще далеко, господар «Слов’янського» — Бампер, у найближчому майбутньому не світить більше нічого, отож Троцький, Дем, Белов, Господь Крішна і Бампер зникають у нетрях Зеленого Ока задля спілкування з природою і вином, задля героїчного збереження немеркнучих свободотворчих ідеалів львівської циганерії, задля співів і танців у густій, високій траві, задля декламування чудових віршів, співання батярських і ще якихось там пісень, задля стояння на голові, блювання в кущах, освідчень у досмертній і посмертній дружбі, задля перманентної гикавки і суперечок про те, як належить вимовляти трансцендентальний склад: «ОМ», «ОУМ», «ЕОМ» чи «ОУН», — що переходять у бійку між Господом Крішною і Бампером; задля примирення, в якому найактивнішу участь беруть Белов, Троцький і восьмий «ф а у с т - и а т р о н», у той час, коли Дем продовжує мовчати, незважаючи на те, що вже закінчується дев’ятий «фауст-патрон», вичерпуються всі можливі припаси цигарок, сутеніє, спалахують вікна і зорі, фари тролейбусів і авто, хтось пригадує, що незабаром зачиняється і «Нектар», і гастронім, а тоді доведеться переплачувати Нюсьці або Франеку, або ще якій прояві, яка безжурно наживається на сутінках, на вечорах і ночах, отож товариство дружно зривається з насиджених місць, забувши про Белова, що заснув мирним і злагідним сном, але не забувши останньої фляшки «Слов’янського», яку Троцький фатально розбиває об спинку тролейбусної сідушки; гурт шалено проклинає Троцького, не менш шалено заспокоюючи вкрай обурену старшу пані, на спину якої вилився напій з ароматом степу, лиману, Дністра, золотої осені, долини нарцисів, долини смерті; нарешті всі благополучно приземляються перед «Нектаром» і заходжуються зосереджено рахувати рештки Бамперових бабок; вистарчає на якусь мізерію, на три «ф а у с т - п а т р о н и», але тут втручається Господь Крішна і питає, спрямовуючи вказівного пальця у груди Дема:

— Ти будеш нині говорити чи ти не будеш? Якщо будеш, я додам ще на три фляшки, а якщо ні, то я пішов

додому, веселих свят, па-па. Ти бі чи ти дебіл, вот іст зе квещенс!

Перед такою альтернативою товариство здригається і мовкне, і всі погляди звертаються до Дема.

Дем поправляє окуляри і вагається.

— Дем, — тоскно каже Троцький. — Ну, нехай я, імбе-цил, розтовк фляшку, але ж три фауст-патрони не лежать на дорозі, як ти гадаєш, Дем?

Дем знімає окуляри і починає ретельно протирати їх хустинкою.

— Дем! — каже Бампер, — це буде просто несправедливо, коли такий малановитий титець, як Дем, погубить усі наші старання і сподівання напередодні ночі.

Дем набирає повні плюца вечірнього нектарного повітря і каже:

— Друзі! Кулєги! Я вас усіх дуже люблю. Я просто щасливий, що маю таких друзів. Справа не в к і р і, хоча і кір не зліва. Справа в тому, що я цілий день намагався зрозуміти, що я хочу повісти, бо я дуже говорити хотів, але я не міг говорити, не знаючи того, що я мав сказати; мені було дуже тєжко вловити ту думку, яка сиділа в мене на плечах і сіпала за вуха; пливло вино, здіймався в небо сигаретний дим, Бампер прав Крішну, проминало життя; я перебрав усі можливі думки, які, може, були б вартими вашої прихильної уваги, але всі вони виявилися якимись малозначущими і такими несуттєвими в порівнянні зі щедрістю Бампера, незнищенним оптимізмом Троцького, з лагідністю і сумирністю вдачі Крішмана, з гостротою і дотепністю розуму Белова, якого, до речі, чомусь нема серед нас. Я лаяв себе найпослідущими матами і звинувачував у всіх смертних гріхах, але ніяк не міг упіймати думку за хвоста. Приходили тільки фрази, і я обмірковував фрази, у той час, коли треба було одного: зфразувати думку і промовити її вголос. Ми випили все вино і викурили всі цигарки, ми з’їли хліб наш сьогоднішній і сьогоднішні наші сирки, ми повернулися під «Нектар», досхочу наспівавшись, натанцювавшись, навар’ювавшись і набавившись, але думка залишалася такою ж далекою і нереальною, як штурхани завтрашнього бодуна нині; і я вже ладен був розплакатися від безсилля свого і нікчемності, від однакової неможливості припинити мовчанку або почати мову; водночас я не міг говорити чогось іншого, говорити тільки для того, аби говорити, аби бути присутнім у вашому комунікаційному полі: мені здається, що всі нещастя людей, у тому числі і наші з вами, випливають з того, що мова заміняє нам мислення, — мова і відчуття; це чудовий замінник, ніхто не каже, але не можна жити сурогатом і замінником усе життя; мова — це вино, до речі, йди, Крішмане, поки не зачинився гастронім; так от, мова — це вино, а мислення — це свята тверезість. Усі, крім Троцького, дуже добре знають, що сп’яніння — минуще і випадкове, тоді як тверезість — постійна і закономірна; згадайте своє дитинство — як добре й тверезо мислили ми тоді, як на льоту схоплювали кожну думку і кожне поняття, що з’являлися нам на очі. «Чому?» — спитаєте ви мене, Бампере і Троцький, дорогі мої побратими і співвітчизники. А тому, відповім вам я, що в ті дорогоцінні часи ми ще не були задурманені мовою так, як тепер. Вона входила і виходила з нас, як легке сухе вино, ми ледь-ледь п’яніли і відразу ж тверезіли, а відтак ми бавилися з мовою і вона не була нам страшною чи там загрозливою, бо ми ще вміли мислити мовчки. Одначе з роками збільшувалася кількість поглинутої мови, з’явилася мовна залежність і ми незчулися, як одного чарівного дня перетворилися на глибокомовних риб під океанською товщею названого світу. Відтоді ми не могли обходитися без мови, як риба не може жити поза водою, про що ви знаєте не гірше за мене; ми почали шукати співрозмовників, ми задихалися від кришталево чистого повітря, в якому відбувається мислення і мовчання; коли ж не знаходилося співбесідників, тоді ми хапалися за книги і забивали потребу мислення тоннами чужих слів та найрізноманіт-піших мов, вченнями про одвічну діалогічність людської свідомості, про неможливість існування поза комунікаційним середовищем та іншими подібними бздурами. Ви обидва чудово знаєте Містика-Вар’ята, але, мабуть, погано знаєте, через що він поїхав; кажуть, ніби його вдарили по голові асфальтом, але це не зовсім так. Він сам себе вдарив по голові найтяжчим, найтвердішим з усіх можливих асфальтів і це, як ви вже здогадалися, була мова. Він щодня читав стільки, скільки ми втрьох разом не прочитаємо за рік, бо ми читаємо хіба етикетки на фляшках, і то дуже рідко, — навіщо по сто разів перечитувати одне й те саме? Так от, він читав дуже багато, польською, англійською, німецькою, російською і, природно, українською мовами, а на додаток ще й дуже багато писав; замикався на стриху, в нього помешкання на Пекарській, там, де перед совітами було «Пекелко» — значуща деталь! — замикався і по три-чотири дні не злазив з того стриху, все читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, — от ви кажете: «Годі, Дем», а він не казав: «Годі, Містику», а все читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, не мав ні кобіти, ні кулєг, не пив навіть пива, навіть кави не пив, хіба мінеральну воду; я був у нього в хаті, кілька разів, і мені щоразу ставало страшно, дуже страшно, так, наче з тяжкого бодуна, коли боїшся наймиршавішого пацана і заздалегідь переходиш на інший бік вулиці, щоб тільки розминутися з ним без пригод, щоб у нього не виявилося слонячого хобота замість носа і дві зелено-червоні гадючки не висунулися йому з очей; втім, і цей страх ви дуже добре знаєте; тож я казав йому ще тоді: «Міську, лишися тої грамоти, лишися того ровера, Міську, бо шляк мене ясний трафить, як ти не здурієш з того всього». О, Крішман прийшов; узяв? Добре є, йдемо до мене, я по дорозі доповім, «Нектар» уже все одно зачинений. Не хочете до мене? Ірки боїтеся? І я боюся. Ну, то йдемо в браму. А він мені каже: «Ти, Дем, суперталановитий художник, але твоя творчість відбувається в безмовному ментальному просторі, а для моєї життєвим світом є якраз мова. Мова — це дім буття». — «Міську, — кажу я йому, — ментальний простір — це витверезник, бо там дуже багато ментів і ґрати на всіх віконцях; а життєвий світ — він за тими ґратами, там, де стоять дерева в солодкому інеї, там, де гнізда очікують теплих яєчок, там, де бігають коти і сміються чарівні галичанки, в яких ноги починаються від голови, а між тими ногами жевріють такі чудові отвори, які стають вологими, коли пестиш їх пальцем; життєвий світ не там, де ти бринзлю-єш, спускаючи чорні струмки сперми на біле лоно паперу, а там, де народжуються живі діти, де повно крику, галасу, де смердить їхнім гівном і щасливий тато пере пеленки; життєвий світ там, де кулєги вишкрябують останні копійки з кишень, щоб порятувати тебе, а заразом і себе від тотального смуру й умертвлюючої депресії, якою сповнене наше колоніяльне життя в імперії нечистого й злого бодуна, котрий, як і Лєнін, вічно живий; життєвий світ там, де я скручую голову ось цій черговій фляшці, там, де є кому сказати, що я люблю його, її, їх; життєвий світ там, де життя, а не вічність у пожовклих від часу фоліантах, написаних такими ж, як ми, засранцями, котрі пили-їли, грали коханок, а потім здихали; жоден з них не довідався більше того, про що дійсно знає кожен з нас, бо людське пізнання якраз тому й обмежене, що воно людське; Міську, холера, погодься, що ти кінечна істота, що ти паморозь на траві, сонце зійшло — і ось, нема тебе; погодься не зі мною, не на словах, а з собою, в душі твоїй книжній, безживній, шелестючій, погодься — і ти врятуєшся». Ну, а через місяць приходить наш містик під «Нектар» і говорить сам до себе: «Злива, нескінченна злива, четверте століття, де наші коні, господа, «гул затих, я вышел на подмостки», «в Европе холодно, в Италии темно», ну, ви знаєте всі ті його мульки; відвезли Міська на Кульпарків, а через час випустили, так він і никає досі, бідося, але годі про це, будьмо, гей!

VII