На далеких берегах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З напівтемряви, з протилежного кінця коридора, виринув йому назустріч Мехті — збуджений, радісний.

… Ніколи не думав Мехті, що йому доведеться зіткнутися віч-на-віч з таким, як Карранті. Йому здавалося раніше (як це давно було!), що все його життя протече. спокійно, мирно, що він займатиметься живописом, малюватиме картини.

Почалася війна. Мехті, як і інші, пішов захищати свою рідну землю. Ясність мети, почуття обов'язку допомогли йому стати справжнім солдатом. Він не здригався, коли попереду вибухав ворожий снаряд; ішов на ворога, зціпивши зуби й ніби відчуваючи на собі погляди всіх радянських людей, в ім'я яких він і воював. Це робило його сильним. Сильнішим за смерть. Незборима сила відчувалася в ньому й тут, у Трієсті; він відчував її й зараз, коли йшов назустріч Карранті. Далеко від рідної землі Мехті виконував свій обов'язок перед батьківщиною. Оцього й не міг зрозуміти Карранті.

А Мехті знав: у ворога є люди, які заради грошей готові на все. Він бачив Карранті наскрізь. Він не знав тільки одного: хто платить Карранті, хто допоміг йому пробратися в бригаду?.. Очевидно, в штабі діяла ворожа рука. І вона простягалася до їхньої бригади, щоб перешкодити їй досягти перемоги. Та не все було зрозуміло Мехті. Для нього ворогами були німецькі фашисти, що напали на його землю. Проте навряд, щоб Карранті заслали до них німці. Орудуючи з таким розмахом, вони б давно уже були викриті. Хто ж тоді стоїть на шляху Мехті і його товаришів? Ворог, що прикидається другом?.. Та не так усе просто, Мехті. Не так усе безхмарно, як на твоїй картині…

Мехті йшов назустріч Карранті, і йому коштувало великих зусиль стриматися, щоб нічим не видати своїх почуттів. Він навіть примусив себе посміхатися, і тільки очі його були недобрі й темніші, ніж звичайно.

Карранті й Мехті порівнялися.

— Буде нарада? — дзвінко спитав Мехті.

— А полковник повернувся? — спитав його в свою чергу Карранті. Йому довелося зараз покликати на допомогу все своє самовладання.

— Кажуть, повернувся. Я йшов якраз униз, щоб побачитися з ним.

Карранті подивився в обличчя Мехті.

На губах Мехті грала посмішка, а погляд був допитливий, трохи гидливий, і в глибині його таїлась така ненависть, що Карранті до кінця зрозумів: він не помилився, вони все знають. Він посміхнувся через силу і якимсь напруженим голосом запропонував:

— Ходімо разом?

— Ходімо, — сказав Мехті, і Карранті відчув полегшення.

Вони пішли поруч. У коридорі не було нікого.

Карранті непомітно опустив руку в кишеню. І раптом він щосили штовхнув Мехті в бік. Мехті втримався на ногах, але Карранті встиг замахнутися правою рукою і всадив йому ніж між лопатки. Мехті безгучно відхилився до стіни й почав сповзати на підлогу…

Карранті схилився над ним. Не дихає… Тоді він круто повернувся, пробіг коридор, трохи не скотився вниз по бокових сходах і штовхнув двері, що вели до задніх прибудов вілли. А в цей час тишу розрізав різкий свист. Він доносився з коридора…

Перед Карранті виріс вартовий, який ходив звичайно біля сарая. Ще секунда — і він би не зміг уже втекти. Якимсь чудом Карранті встиг вихопити пістолет, не дивлячись, вистрілив у вартового й кинувся тікати стежкою, що вела в гори. Йому допомогли на цей раз кмітливість і лють звіра, що потрапив у пастку: сила його була силою, що її додає тільки відчай.

… Сергій Миколайович, Ферреро й ще кілька партизанів піднімалися сходами. Почувши свист, вони кинулися в коридор. Полковник перший побачив Мехті, який лежав у коридорі біля стіни, ослаблий, знесилений. Тепер йому вже зовсім легко було прикинутися мертвим…

— Перевірити всі виходи! — наказав Ферреро. — Обшукати скрізь!

Голос його був громовим, а Сергію Миколайовичу він здався тихим і далеким.

У коридорі засвітили світло. Полковник підняв з підлоги й притиснув до себе позбавлене ознак життя тіло Мехті. Підбіг лікар у білосніжному халаті, сестри.

Вони зупинилися перед Сергієм Миколайовичем. Лице полковника не було спотворене ні болем, ні стражданням, але він тримав Мехті так, як батько тримає вбитого сина, як брат тримає свого брата.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Мехті — голий до пояса — лежав лицем униз на вузькому столі, покритому простинею.

Над столом висіла кругла гасова лампа, затінена картонним щитком. На високій табуретці, що стояла поряд, лежав розкритий чемоданчик з крокодилячої шкіри, наповнений хірургічними інструментами, що холодно поблискували; біля табуретки лежало дві полотняні сумки з вишитими на них хрестами; колись ці хрести були червоними, а тепер вилиняли і майже зливалися з кольором полотна.

В кутку кімнати, на розкішному круглому столику з химерно вигнутими ніжками, очевидно призначеному для інтимних чаювань господарів вілли, горіли голубуватим полум'ям кілька спиртівок, у нікельованих стерилізаторах булькала вода.

До стіни була прибита звичайнісінька кухонна полиця, заставлена в кілька рядів різноманітними банками, склянками, пакетами, бинтами, шприцами.

Партизанський лікар був цілком задоволений з цих вигод — не часто були в нього навіть такі: бригада жила неспокійним, кочовим життям… Здебільшого йому доводилося влаштовувати свій лікарський кабінет у глибокій вогкій землянці або дощаній сторожці лісника, а то й просто під деревами в лісі… Не раз прочищав він осколкову рану на черепі, ампутував кінцівки або витягував осколки розривних куль з живота в таких фантастично неймовірних умовах, що коли б лікар опинився в таких умовах у довоєнні роки, він не наважився б розрізати звичайнісінький чиряк. Лікар, на щастя, належав до тих непоправних оптимістів, які завжди вважають, що лихо не без добра: він ні на що не скаржився і спокійно занотовував у товсту конторську книгу найцікавіші випадки з своєї бурхливої медичної практики останніх років, потай сподіваючись, що коли буде покінчено з фашизмом, йому вдасться прочитати не одну цікаву лекцію перед товаришами по роботі або студентами.

Він не скаржився б і сьогодні, коли б йому не так заважали. Медсестра присунула Сергію Миколайовичу крісло, і з тієї хвилини, як Мехті поклали на стіл, полковник не залишав кімнати.

На підвіконні, обхопивши руками коліна, примостився Вася.