На далеких берегах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Капітан заскреготів зубами.

— Вогонь! — наказав він.

Як тільки націсти почали обстріл горища, в них полетіли гранати. Націсти сховалися за будинками. Вони знали, що гранат і патронів у партизана вистачить ненадовго. Та й Мехті розумів, на що розраховують націсти, вичікував, поки вони розпочнуть нову атаку. Тричі пробували націсти підступитися до будинку і тричі, залишивши на майдані трупи, відходили назад.

Та незабаром їм удалося вдертися в дім. Мехті почув їхні крики й, коли вони збігли на сходи, кинув униз останні дві гранати. Націсти разом зі сходами покотилися вниз. І в цей час куля впилася в ліве плече Мехті, роздробила кістку… Стікаючи кров'ю, він і далі відстрілювався. Незабаром закінчилися патрони, й автомат замовк. Тоді Мехті згадав про пістолет і насилу витяг його з кишені. В магазині пістолета було лише чотири патрони. «Один із них — мій!» вирішив Мехті. Він випустив у гітлерівців три кулі, й жодна не пропала марно.

«От і все, — сказав Мехті сам до себе. — Тепер пора…»

Раптом погляд його зупинився на сумці, яка лежала поряд з ним. І як це він міг забути про неї! Адже в машину він кинув лише один заряд, а другий тут, у сумці! Мехті вийняв з кишені детонатори, розшукав серед них десятихвилинний, роздавив зубами капсуль і відсунув сумку до входу на горище…

Пора… Мехті перевірив пістолет. Залишався тільки один патрон. Ліва рука вже не діяла. Мехті відчував, як по ній ллється кров… Націсти не припиняли вогню. Мехті заплющив очі й повільно підвів дуло пістолета до серця…

Навдивовижу чітко пригадався йому останній бій під Сталінградом і те, як він вистрілив у себе, щоб не здатися живим у руки німців. Тоді куля проминула серце, і він вижив… Після цього його пробували вбивати інші; а він усе жив. Жив і боровся. Такі, як Мехті, народжені, очевидно, для того, щоб жити!.. Так, жити… Але жити, зберігаючи свою честь! «Коли б не схибити… — з острахом подумав Мехті, — коли б не схибити!..»

Усе в ньому опиралося думці про смерть. Померти зараз, коли залишилося зробити кілька кроків по шляху боротьби, щоб мати право повернутися додому, як повертається солдат на його картині! Померти, коли стільки картин ще не намальовано, коли стільки ще не зроблено, коли треба відстоювати перемогу, яка так тяжко дісталася! Усім своїм єством Мехті відкидав думку про смерть.

Короткий рішучий рух пальця — і на цей раз він не промахнувся… Тіло його перегнулося через перекладину вікна на горищі, і в нього впилися десятки куль. Пронизливо закричали жінки Вітовле; ахнули чоловіки, а націсти, галасуючи, кинулись до будинку… Вони розшукали драбину, і першим зліз на горище капітан. Ще не дійшовши до тіла Мехті, він з торжествуючим реготом почив стріляти в розвідника. На горищі зібралося близько сорока гітлерівців; їм кортіло зблизька подивитись на партизана, який останнім часом завдав німцям стільки клопоту. Вони з жадібною цікавістю роздивлялися Мехті… Нічого незвичайного… Такий самий, як і багато інших партизанів.

— Стріляйте, стріляйте! — репетував, регочучи, капітан, і вже десятки куль зрешетили тіло Мехті. Та він не відчував болю. Обличчя його було спокійним і грізним!.. Навіть мертве — воно лякало гітлерівців, і ті стріляли, стріляли в Мехті, радіючи, що він не може їм відповісти. Пробите кулями тіло Мехті поступово сповзало з вікна вниз і, нарешті, важко впало на вулицю. І водночас громовий вибух потряс повітря. Націстам не вдалося вибратися з горища живими: усі до одного вони були поховані в охоплених вогнем руїнах.

Мехті мстив. Він мстив навіть мертвий.

І націсти, що зосталися живими, злякані побігли дорогою, яка привела їх сюди, в село, де будинки самі висаджуються в повітря! Вони бігли не оглядаючись, і їм здавалося, що під їхніми ногами ось-ось злетить у повітря земля, як висаджувалися в повітря казарми, де вони жили, ресторани, де вони обідали, кінотеатри, казіно, в яких вони розважалися. Мерщій би винести звідси свої голови!

А в цей час діти й жінки, юнаки й старі — всі мешканці села Вітовле прощалися з тілом Мехті.

— Він сказав, — стиха почав старий Тінті, обернувшись до народу, — що ми чесні люди. Він сказав, щоб ми дорожили своєю честю, берегли її. Він сказав, що попереду ще багато суворих випробувань…

І мешканці Вітовле поклялися зберегти пам'ять про Михайла назавжди.

Мехті поховали біля підніжжя високого мальовничого пагорба. І люди день і ніч стерегли могилу уславленого героя.

На могилу Михайла приходили селяни з інших сіл і селищ; прийшли дівчата з села Гранік, поклали на свіжий горбочок квіти-братки. Росла й росла над могилою гора живих квітів. А люди йшли і йшли…

Стояв погожий квітневий день; на полі учбового аеродрому, серед неозорих українських степів один за одним сідали легкі учбові літаки з червоними зірками на крилах.

Неподалік від аеродрому тиснулись збірні будиночки з черепичними дахами, пофарбованими у веселі блакитні кольори. Тут розмістився один із спортивних авіаційних клубів, яких так багато в найрізноманітніших куточках радянської землі. Сьогодні сюди приїхав на зустріч з молодими пілотами полковник авіації Сергій Миколайович Любимов.

Пілоти — засмаглі чубаті хлопці — добре знали про те, який важкий і славний шлях пройшов полковник.

Прохолодного вечора, що прийшов на зміну денній спеці, пілоти умовили Сергія Миколайовича розповісти їм що-небудь із пережитого.

І, сидячи з ними в їдальні, полковник розповів їм про те, як жив і загинув партизан Михайло, через які випробування пройшов він, які подвиги зробив у тилу гітлерівців, як вдумливо намагався розібратись у величних подіях того часу, як малював картину, як воював в ім'я того, щоб люди могли будувати міста, насаджувати сади, писати книги, викохувати дітей.

І всім здавалося в цей вечір, що Мехті незримо присутній тут, серед льотчиків аероклубу…

А вулицями Праги йшла Лідія Планічка. Вона вела з школи свого сина Василя, який народився в партизанській бригаді на Адріатичному узбережжі.

Бруком крокував піонерський загін. І Лідія розповідала синові про радянську людину, яка наклала головою в бою за те, щоб і її Вася міг стати піонером.

Уже піонерами застав своїх дітей вогненнорудий Маркос Дабі, який повернувся в нову Угорщину після довгих митарств по таборах для переміщених осіб.

Він став головою крупного сільського кооперативу, який володів землями, що належали раніше нащадку сім'ї Естергазі. У колишній садибі Естергазі, на стіні парадної зали, Дабі повісив ті два кремінних пістолети, з якими він починав битву за нове, світле життя.

Розповідаючи про цю битву, він часто згадував ім'я Михайла. Справжнє його ім'я — Мехті Гусейн-заде — Маркос Дабі вимовляв неправильно, але це не перешкоджало селянам слухати його, затамувавши подих.

Сотням тисяч людей розповідав Луїджі Ферреро на сторінках італійських прогресивних газет про тих людей, якими командував він у дні смертельної сутички з фашизмом, про тих відважних партизанів, яких потім в Італії кинули до в'язниць або злочинно розстріляли в оливкових гаях біля Неаполя і за міською смугою Рима.