Диваки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сашко опустився скраєчку ліжка. Помітив, як дідусь перемінився на обличчі. На щоках ані кровинки, колись червоні й гарні уста поблідли, взялися смагою. І в очах теж зник колишній завзятий блиск. Лише сиві-сиві вуса, як і раніше, стирчали непокірно, войовниче, та ще кошлаті брови так само грізно звисали з високого посіченого зморшками чола. Але вони не надали дідусеві суворого вигляду, навпаки, він видавався лагідним, добрим.

Дідусь кволо узяв онука за руку.

— Ну, от потурбував вас, — ворухнув він пересохлими вустами. — Хотілося побачитися… востаннє…

— Ще бачитимемось… — непевно відповів батько. — Скоро ось вісімдесят ваших одгуляємо… Усі зберемося у вас…

— Авжеж, авжеж, збирайтеся… — перепинив він батька. — Не забувайте матері…

Незабаром по одному, по двоє поприходили майже всі родичі. Були тут дідові дочки й сини, зяті й невістки, внуки й дорослі правнуки. Не прийшла тільки малеча.

Обступили старого, намагалися розважити, розвеселити. Та дідусь наче й не журився, злегка кивав: так… так… Але Сашко знав — то він з чемності, якої не втратив навіть тепер.

Затим жінки вийшли у кухню й там собі стиха гомоніли. Чоловіки залишилися біля дідуся і також спроквола зачали у сутінках розмову. Спершу розпитали один одного про сімейні справи. Далі згадали нового агронома, якого недавно прислали в село аж із області, потім балачка перекинулася на сьогоднішній урожай, на погоду. Ніби заради того й прийшли вони сюди, щоб поговорити про це.

Дідусь лежав нерухомо, в розмову не вступав, весь час дивився у вікно, за яким виднівся освітлений повним місяцем гайок. Розповідають, що донедавна був такий звичай у них у роду: як минало дитині п’ять років, вели її в берег, щоб саджала свій дубок. Бідний на деревину був їхній степовий край… Тільки не кожен, ой, не кожен доживав, поки виросте його дубочок… А ось дідусевого дуба вже й руками не обхопиш. Він найвищий і наймогутніший.

Як місяць сховався за хмару і гайка не стало видно, дідусь повернув од вікна голову, сказав Сашкові:

— Клич усіх…

Сашко метнувся на кухню, покликав жінок.

На якийсь час у хаті запала тиша. Стало чути, як біля Будинку культури грає баян, а в млині вистукує двигун. Старий окинув усіх неквапливим поглядом, мовив:

— Дивлюся оце на вас, діти, і не печаль-журба ятрить моє серце, а радість гріє його. Бо нема в нашому роді ні лежнів, ні злодіїв, ні облудників. Жоден не вбивав, не крав і не ошукував. Не грішні ми перед людьми й перед землею. Не багатіли на чужому лихові, ніколи не скупилися допомогти бідакові, хоч і самі були не з багатих. Усе, що в нас є, надбали своїми руками, — і він виставив, як свідків, сухі спрацьовані руки. — Та найдорожчий маєте скарб — добру душу. Живіть отак і далі в злагоді й мирі. Не кривдіть одне одного, помагайте слабшому…

Йому важко було говорити. Раз по раз спинявся, щоб передихнути. На чолі виступили росинки поту.

— Багато чого мені треба було ще зробити, але тепер уже не зроблю. Не годен став… Ось і тобі, Маріє, не встиг перекрити хату. І тобі, Олено, не полагодив криниці… То вже тебе, Павле, і тебе, Михайле, проситиму зробити за мене. У них чоловіків нема, а діточки дрібні… А ще попрошу вас, хлопці, дуба мого не пиляти. Хай росте собі… Яму копайте біля Івана Крижня могили, там є місце… Лопати для копачів я погострив. Коло засіка стоять…

Дідусь глибоко зітхнув, знову помовчав. Певно, збирався з силою, бо, видно, хотів іще щось сказати наостанок.

Врешті заговорив-таки:

— Прожив я, діти, довге життя. Багато висьорбав борщів на своєму віку. Скуштував і добра, і лиха. Доброго — ложкою сьорбав і то неповною, лихого — ковшами. Дісталося і від царя, і від німця. А що вже роботи переробив… Тільки жалко мені, що я так і не наробився…

Довго по тому панувала в хаті тиша, і ніхто не наважувався її порушити. Всі мовби покам’яніли. І дідусь більше не зронив жодного слова, лиш подав рукою знак, щоб підходили до нього прощатися.

Попрощавшись, пізно вночі родичі розійшлися по домівках.

Вийшов і Сашко з хати сам, без батька, без матері. Не шукаючи протоптаної стежки, побрів городом навпростець через грядки картоплі, моркви та квасолі до гаю.

Довго сидів там на пеньку під дідусевим дубом, вслухався, як шелестів він цупким листям на вітрі, і вчувалося йому у тому шелестінні скорботно мудре:

“Не наробився… не наробився…”

Помер дід Артем тієї ж ночі. Ховало його майже все село.

Тепер він спочиває поруч із своїм найближчим другом Іваном Крижнем.

КЛЮЧІ

Якось перед уроком алгебри Микола витяг із сумки невеликий паперовий згорток.

— Що це? — одразу помітила Оля Шинкаренко.

Микола мовчки м’яв у руках згорток і цим ще більше розпалював Олину цікавість.