Диваки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Після полудня над полем почали збиратися великі сині хмари. Залягла на дно риба, над самою землею заснували ластівки. Сонце, ніби передчуваючи, що йому вже недовго лишилося сьогодні зігрівати землю, надолужувало своє, припікало — здавалося, ось-ось затліє на плечах сорочка. Сашко знав: оце завжди так перед грозою. Він відсунув на водоспусках по одній заставці, вніс у дощану комірчину весло, підсаку й клунок з висівками.

Тим часом з райцентру повернувся батько. Він устиг ще й додому зайти.

— Це тобі мати передала, поїж, сину, — поставив на землю кошичок, — а я піду огляну ставки.

Як тільки сонце зникло за хмарами, дмухнув вітрець, запахло дощем. Скляна поверхня ставка враз помутніла, вкрилася дрібними хвильками. Писнув у траві перепел, ударив крилами і полетів до свого гнізда.

Хмари величезним громаддям сунули вгорі. Вогненною гадюкою спалахнула блискавка, прогуркотів грім, і на курну дорогу впали перші краплини дощу.

Сашко з батьком сховалися в комірчину.

Поривчастий вітер розбишакувато налітав раз по раз, розгойдував на ставку хвилі, зривав із них бризки. А за якусь хвилину-дві з неба ринули нестримні потоки.

Стало темно, як уночі.

— Оце злива… — мовив батько, витираючи спітніле обличчя. — Хоч би до вечора переказилося.

А дощ лив і лив, і грім усе гуркотів над самою головою…

Сашко незчувся, як і задрімав під монотонне ляпотіння.

Коли це щось зашуміло й загуло. Він притьмом схопився, метнувся до виходу. Аж ставок повен-повнісінький, ось-ось перехлюпне через край. Навіть паростки, що гнали по греблі з вербових кілків, і ті виглядають з води. У водоспусках реве; човен, підхоплений течією, крутиться посеред ставка, наче млинок. А вода все прибуває і прибуває.

— Греблю прорвало! — вигукнув батько і кинувся під зливу.

Спочатку Сашко подумав, що гребля прорвана в цьому ставку. Аж воно в тому, який загатили у яру трохи вище. Гребля там була ще свіжа, насипана торік. Злива, мабуть, підмила земляну стіну, вона й повалилася. І вода з рибою ринула вниз.

— Синку, біжи в село по допомогу! — наказав Сашкові стривожений батько, а сам вхопив у комірчині лопату й подався на греблю.

Сашко щодуху помчав до села. Не обминав ні калюж, ні багнюки. Скрізь дзюркотіли струмки, згори по дорозі бігла справжня ріка. Злива трохи вщухла, а коли вбіг у село, з неба лише сіявся дрібний дощик.

Його турбувало одне: якби швидше скликати людей батькові на допомогу. Адже не буде він забігати до кожного в хату! Так і за годину не зійдуться. На ставку ж за цей час усе може статись…

Як минав бригадний двір, подумав: а що, коли взяти коня? І як раніше не здогадався?..

Заскочив у стайню, погукав конюха:

— Дядьку Михайле! Дядьку Михайле!..

Не обізвався, мабуть, по корм поїхав. Та й не потрібний він: Сашко тільки тепер помітив, що у стайні не було коней — всі, певно, в роз’їзді або на пасовиську. Один жеребець Ворон бив копитом у загорожі.

Раптом поруч, у жолобі, хтось заворушився, замурмотів, заплямкав губами. Потім голосно, на всю конюшню, захропів і захарчав, ніби його душили за горло.

Сашко, затамувавши дихання, заглянув — хто це?

А-а, відомий сонько, Шморгун Сергій… Лежав голічерева на кінських з’їдах, поклавши під голову сідло, вкрившись ватяною фуфайкою.

“От добре, розбуджу, хай поїде жеребцем у правління”, — зрадів Сашко, та відразу й поник.

Згадав, що на Воронові ніхто, крім конюха, не їздить. Усі бояться. Побоїться, звісно, і Сергій.

“Може, самому спробувати?.. — зненацька виринула зухвала думка. — А чого ж, нехай тільки Сергій виведе Ворона з конюшні й допоможе сісти верхи”.

Але ж і цього він, мабуть, не захоче зробити. Ой, не захоче, бо ще й досі сердитий на Сашка та на Миколу.

Ні, не треба його будити. Сам спробую…

Сашко заскочив у комірчину, схопив уздечку, надів через віконце на Ворона. Жаль, що Сергій сідло забрав, та нічого, обійдеться якось і без сідла.