Диваки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Дурне ти собі діло придумав, — сказала. — Як ото вже морочитися з опудалом, то краще самому кишнути на шпаків, вони й полетять.

Це так, коли в маленькому саду, тут, може, воно й справді не потрібне. А якщо в колгоспному? Там можна поставити одразу десять, двадцять, п’ятдесят удосконалених опудал і від кожного протягти мотузку на вишку. Тільки закружляють шпаки чи горобці біля якогось опудала, там і смикай. І не треба бігати та кишкати. Сиди собі і пильнуй…

Попереду показався гайочок. Микола потягнув за віжки, звернув Буланого з дороги.

— Куди? — підхопився Сашко.

— У ліщину. Горіхів нарвемо.

Заїхали в саму гущавину. Коня прив’язали до стовбура листатого клена, а самі пішли шукати горіхи. Незабаром кишені були повні, і хлопці присіли на траву.

— Сашко, що я приду-умав! — пожвавішав раптом Микола, і очі його заблищали.

— Що, кажи вже.

— Раціоналізацію, от що!

— А-а, — махнув зневажливо рукою Сашко.

— Ні, ти послухай, — аж сяяв Микола. — Паровоз на станції, коли маневрує, то вагони не тягне, а пхає. Питаю стрілочника, чого це він їх штовхає. “Так зручніше”, — каже. Тоді я згадав — читав десь, що й на річках теж часто буксири пхають поперед себе баржі.

— Навіщо?

— Легше, мабуть. Ось давай запряжемо Буланого, щоб він не тягнув воза, а пхав. Колись, може, усіх коней у колгоспі так запрягатимуть.

Розпрягли Буланого, повернули в голоблях головою до воза і почали в такий спосіб його впрягати. Кінь стриг вухами та косив очима на хлопців.

Виходило не зовсім до ладу. Ужі від хомута не налізали на дугу, а голоблі стирчали високо вгору, мов жерла гармат.

— Ет, — чухав Микола потилицю, — упряж не підходить, і голоблі треба переставити.

— Нічого, — підбадьорював його Сашко, — він уже захопився Миколиною раціоналізацією. — Це дрібниці. Давай голоблі прив’яжемо до хомута віжками, без дуги.

Спробували й так. Нокнули на Буланого, а той уперед не хоче йти, все задкує.

— Сідай на воза, за вуздечку тягтимеш, — звелів Микола. Сашко сів, потягнув до себе Буланого за вуздечку, але кінь все одно не слухався, мотав головою, оступався назад.

— Батогом, батогом його піджени!

Микола взяв батіг, стьобнув коня. Очі в Буланого налилися кров’ю, ніздрі роздулися. Він рвучко смикнув, виплутався з голобель і став дибки. Сашко повиснув у нього на вуздечці, як павук на павутині.

— Відпусти! Відпусти його! — закричав Микола.

Сашко відпустив уздечку і впав на землю.

Буланий голосно форкнув, вигнув хвоста і помчав на дорогу.

Хлопці кинулися коневі навперейми, але за ним тільки курява знялася.

Микола з Сашком зупинилися, постояли, дивлячись розпачливо вслід Буланому, аж глядь! — дорогою із станції котить підвода, а на ній вусатий їздовий, за яким вони на заготівельному пункті чергу займали.

— Чого це він утік од вас? — спитав дядько. — А віз де?

— Та… заїхали в гайок, хотіли перепрягти. Щось у кущах зашаруділо, зачмихало, захрюкало, він злякався і дременув, — на ходу вигадував Микола.

— Отуди к лихій матері! Як же ви тепер додому добиратиметесь?