Утрачений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А ви, Самерлі?

— Ми, здається, дуже вже відхиляємось від безпосередньої мети нашої експедиції, лорде Джоне. Запевняю вас — покидаючи свою кафедру в Лондоні, я аж ніяк не думав, що мені доведеться командувати загоном індіанців і воювати з ними проти людиноподібних мавп.

— Ось до чого ми докотилися! — посміхнувся лорд Джон. — Та нічого не вдієш, так уже склалися обставини. Яка ж ваша остаточна ухвала?

— Справа ця досить небезпечна, — висунув Самерлі останній аргумент, — але якщо ви всі йдете, не можу ж я залишатися сам.

— Отже, все гаразд, — мовив лорд Джон і, повернувшись до ватажка, кинув на знак згоди головою й поплескав по своїй рушниці. Старий потис нам усім руки, а його військо в захопленні загалакало ще голосніше.

Було вже пізно рушати далі того ж таки вечора, і індіанці отаборилися на березі. Скрізь запалили вогнища. Кілька чоловік пішли в хащі й невдовзі повернулися, женучи перед собою молодого ігуанодона. Як і решта його родаків, цей ігуанодон теж мав асфальтову цятку на плечі. Один із тубільців з виглядом власника підійшов до тієї звірини і висловив згоду вбити її. Тільки тоді здогадалися ми, що ці величезні істоти правили тутешнім тубільцям за домашню худобу і що асфальтові цятки, які так заінтригували нас, були просто тавром того чи іншого господаря. Безпорадні й тупі травоїди з великим тілом і манісіньким мозком були підвладні навіть дитині. Через кілька хвилин величезну тварину було вже порізано, і шматки м'яса смажилися над багаттям разом із спійманою в озері великою лускатою рибиною.

Самерлі ліг на пісок і тут-таки й заснув, а ми втрьох пішли поблукати круг озера, щоб якнайближче познайомитися з цією дивною місциною. Двічі ми бачили ями з синьою глиною, як у болоті птеродактилів. Це були давні западини вулканічного походження, які чомусь надзвичайно цікавили лорда Джона. Увагу ж Челенджера привернув грязевий гейзер, на який ми натрапили. Він вирував і клекотів, а на його поверхні раз по раз поставали й тріскались виповнені якимсь газом бульбашки. Професор сунув у гейзер порожню всередині комишину і, наче той школяр, скрикнув у захваті, коли, піднісши запаленого сірника до верхнього кінця комишини, побачив маленький вибух і язичок голубого полум'я. Та ще дужче зрадів він, Коли, затуливши своїм шкіряним капшуком з одного краю комишину, набрав у неї газу, після чого вона злетіла вгору.

— Горючий газ, та ще значно легший, ніж повітря! Можу з певністю сказати, що в ньому значна кількість вільного водню. Ресурси старого Джорджа Едварда Челенджера, мій юний друже, далеко не вичерпані! Я покажу вам ще, як великий розум підкорює собі всю природу. — Його, очевидно, поривало поділитися з нами якоюсь таємницею, але він стримався.

Що ж до мене, то на суходолі я не бачив чогось аж так цікавого, зате інакше було в озері. Поява багатьох людей і галас, що ми зняли, розполохали все живе навколо озера, і лише кілька птеродактилів шугали високо над нашими головами, виглядаючи падло собі на поживу. Але у рожевуватій воді озера нуртувало дивовижне життя. Величезні аспідно-сірі спини з високими зубчастими плавцями виринали з глибини і, майнувши сріблястим полиском, знову повільно занурювались в озеро. На обмілинах оддалік аж кишіло чудернацьких плазовитих істот, гігантських черепах та якихось ящерів, а то ще показалося на піску велике пласкувате створіння з чорною лиснючою шкірою, що нагадувала плетені мати — воно повільно почалапало з коси у воду. Тут і там з-під води вистромлялися виткі гадючі шиї наче з дрижастим комірцем, що, залишаючи по собі довгий збурений слід, граціозно, як лебеді, краяли поверхню озера. Виявилось одначе, що то були ніякі не гадюки. Коли. одна з цих тварин виповзла на берег, Челенджер з Самерлі (він уже прилучився до нас), побачивши її тулуб у формі барила і величезні перетинчасті поплавці за шиєю, скрикнули дуетом захоплення та подиву.

— Плезіозавр! Прісноводний плезіозавр! — зарепетував Самерлі. — Чи ж думав я колись, що побачу таке диво? З усіх зоологів світу, мій любий Челенджере, лише нам судилося це щастя.

Тільки коли зайшла ніч і в мороці зажевріли вогнища індіанців, змогли ми відтягти наших учених від розкошів цього прадавнього озера. Але й лежачи на березі далеченько від води, ми довго ще чули сплески й форкання величезних тварин, які жили в ньому.

Зранку увесь табір був на ногах, і через якусь годину ми вирушили у пашу незабутню вояцьку виправу. Я завжди мріяв стати військовим кореспондентом. Але чи міг я уявити, що мені доведеться описувати таку дивовижну кампанію? Ось вам перша моя реляція з місця бойових дій.

Вночі наше військо дістало підмогу. До нього приєднався свіжий загін тубільців з печер, і ми мали загалом десь так чотири або п'ять сотень вояків. Попереду йшли розвідачі, а за ними тісною колоною сунули головні сили. Схил, яким ішли ми, поріс кущами, а далі починався ліс. Над узліссям списарі й лучники з війська розсипалися широкою лавою. Рокстон і Самерлі стали у них на правому фланзі, а я з Челенджером — на лівому. То було військо кам'яної доби, і серед нього опинилися ми із своїми найсучаснішими рушницями.

Чекати ворога довелось по довго. З узлісся розлігся дикий крик, і цілий табун мавполюдей з каменюками та ломаччям кинувся до центру індіанських позицій. То був сміливий, але нерозумний маневр, бо клишоногі мавпи не годились на бігунів у відкритому полі, тоді як їхні суперники були звинні, мов кішки. Моторошно було дивитись, як люті тварини, запінившись від злості й хижо поблискуючи очима, вимахували дрючками. Але верткі індіанці вислизали з-під ударів і засинали ворога дощем стріл. Повз мене, виючи з нестерпного болю, пробігла здоровезна мавпа, між ребер і в грудях якої стирчало більше десятка стріл. З жалощів я послав їй кулю в голову, і звірюка впала на землю серед кущів. То був єдиний мій постріл, бо атаковано було тільки центр бойової лінії індіанців, і вони не потребували нашої допомоги. Проте з нападників, що вискочили на відкритий терен, навряд чи хоч один вернувся назад цілим і неушкодженим.

Однак справи погіршали, коли ми ступили в ліс. Годину, а може, й більше, точилася запекла бійка, і один час лам було дуже скрутно. Сплигуючи з дерев, мавпи своїми ломаками трощили черепи відразу трьом-чотирьом індіанцям ще до того, як ті встигали піднести списа. Жахливі удари нищили все, на що вони падали. Один з таких ударів розтовк на тріски рушницю Самерлі, а наступним ударом була б і голова його розкраяна, якби котрийсь індіанець не ввігнав мавпі списа в саме серце. Інші мавпи, сидячи на дереві, жбурляли в нас каміння і важучі гілляки, а то ще стрибали згори в саму колотнечу й завзято билися, доки не падали мертві. Був момент, коли індіанці стали піддаватись, і якби не наші рушниці, були б пішли навтіки. Підбадьорені старим ватажком, вони однак знову з таким запалом заатакували ворога, що мавполюди не витримали й почали відступати. Самерлі був без зброї, зате я стріляв за двох. З протилежного флангу долинала безперестанна тріскотнява рушниць наших друзів.

Кінець кінцем у лавах мавп зчинилася паніка. Виючи та скиглячи, величезні створіння кинулися врозтіч. Вони бігли наосліп, нестямно дерлися крізь хащі, а наші спільники в хижому захваті гналися слідом за ними. То була помста за образи, вчинені незчисленній низці минулих поколінь, за всі жорстокості ближчих часів, за всі переслідування й немилосердне поводження. Людина врешті перемогла й поставила звіра на відповідне йому підлегле місце. Хоч як швидко втікали мавпи, але їхні вороги були таки жвавіші, й у темному лісі раз у раз лунали розпачливі зойки, важко гупали на землю стягувані з криївок на деревах тіла, свистіли стріли.

Я йшов слідом за іншими, коли вгледів лорда Джона з Челенджером, які наближались до нас.

— Уже, — мовив Рокстон. — Гадаю, нехай вони кінчають тепер самі. А ми — що менше побачимо, то краще нам спатиметься.

Очі Челенджера сяяли войовничим запалом.

— Ми мали щастя, — почав він, надимаючись наче індик, — бути свідками одного з боїв, вирішальних в історії людства — одною з тих боїв, що визначають долю світу. Що таке, мої друзі, перемога одного народу над іншим? Та суща марниця. Вона нічого не змінює в суті справи. А ось такі запеклі побоїща, які відбувалися між печерними людьми й слонами або тиграми, мали результатом те, що людина утверджувала своє панування у світі. То були справжні перемоги, які залишали слід в історії. Нам дивним збігом обставин судилося бачити одне з таких побоїщ і навіть відіграти в ньому вирішальну роль. Відтепер на цьому плато майбутнє назавжди належить людині.

Це ж яку треба було мати непохитну певність у кінцевій доцільності таких кривавих сутичок, щоб виправдовувати їхню жорстокість! Проходячи лісом, ми раз за разом натикалися на трупи мавп, прошиті списами або стрілами. Пошматовані де-не-де тіла мертвих індіанців показували місця, де дорого продавала своє життя загнана у безвихідь мавполюдина. Попереду лунали ще крики й вереск, визначаючи напрям, в якому йшло переслідування. Мавполюдей відтіснили до їхнього селища, і там вони востаннє спробували вчинити опір, але були знову розбиті, і ми пристигли саме в пору, щоб побачити страшну прикінцеву сцену. На ту площадинку край плато, де два дні тому стояли мої друзі, виволокли близько сотні, самців, які лишилися ще живі. Коли ми підходили, індіанці саме оточували своїх полонених півколом списарів, і за хвилину все було скінчено. Тридцять чи сорок мавп убито тут-таки, решту, хоч як вони лементували й відбивались, скинули з кручі. Вони попадали в прірву, як колись падали їхні бранці, і гострий бамбук на глибині в шістсот футів пронизав їм тіла.

Челенджер мав рацію: в Країні Мепл-Вайта назавжди запанувала людина. Самців було знищено, мавпяче селище зруйновано, самиць та малят узято в полон, і одвічному суперництву мавп та людей покладено кривавий кінець.

І для нас ця перемога виявилася корисною. Ми дістали змогу відвідати свій табір і забрати наші припаси. Ми змогли знову переговорити із Самбо, наляканим видовищем лавини мавпячих тіл, що ринули з плато.

— Тікайте, маса, тікайте! — гукав він, пройнятий жахом. — Нечистий, певно, забирає вас, коли ви там лишаєтесь.

— Це голос здорового розуму, — переконано прорік Самерлі. — Ми мали досить пригод, що зовсім не личать ні нашій вдачі, ні нашому рівневі. Я нагадую вам ваші власні слова, Челенджере. Віднині ми всі свої сили мусимо віддати, щоб викараскатися з цієї жахної країни і повернутись до цивілізованого світу.

Розділ XV

НАШІ ОЧІ БАЧИЛИ ВЕЛИКІ ДИВА

Описуючи день крізь день усі наші пригоди, я все чекаю хвилини, коли можна буде сказати, що нарешті й для нас із-за важких хмар проглянуло сонце. Правда, ми ще не знаємо, як саме нам вибратися звідси, і це нас дуже непокоїть. Але я й тепер можу уявити собі день, коли ми навіть будемо раді, що нехай і проти своєї волі пробули трохи довше у цьому незвичайному краю й побачили більше його мешканців.

Перемога індіанців і знищення мавполюдей докорінно змінили наше становище тут. Відтоді ми стали справжніми господарями плато, бо тубільці, яким ми своєю чудодійною силою допомогли знищити їхнього споконвічного ворога, дивились на нас із острахом та вдячністю. Може, у своїх власних інтересах вони були б не від того, щоб такі страшнуваті й загадкові спільники забралися звідси, але щось досі ніхто з них не показав нам, як дістатись на рівнину. Наскільки можна було зрозуміти з їхніх жестів, раніше існував підземний прохід, нижню частину якого ми вже бачили. Ним, безперечно, пройшли колись у давні часи на плато і мавполюди, і індіанці. Скористався ним пізніше й Мепл-Вайт зі своїм товаришем. Але рік тому тут стався величезний землетрус, і верхній вхід до того тунелю завалився. Індіанці лише знизували плечима та хитали головами, коли ми помахами рук пояснювали їм, що. бажаємо спуститися з плато. Мабуть, вони не могли, — а може, й не хотіли — допомогти нам вибратися вниз.

Після переможної баталії мавполюдей, які лишились живі, перегнали ближче до печер індіанців і там поселили як рабів, що мають жити під доглядом своїх панів.