Вогнем i мечем. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Білі зуби молодої відьми блиснули в усмішці.

— Буду. Чом би не бути! — відповіла вона. — Але й ти будь доброю до отамана. Він сокіл, він славний молодець! Він тобі…

Тут відьма, нахилившись до Гелени, почала їй шепотіти щось на вухо, а під кінець вибухнула сміхом.

— Геть! — крикнула князівна.

РОЗДІЛ III

ранці через два дні Донцівна з Богуном сиділи під вербою біля млинового колеса і дивилися на спінену на ньому воду.

— Пильнуй її, стережи, очей із неї не спускай, щоб ніколи із яру не виходила! — наказував Богун.

— У яру біля річки горловина вузька, а тут місця досить. Звели горловину камінням засипати, і будемо ми як на дні горщика, а як мені знадобиться, я знайду вихід.

— Чим же ви тут живете?

— Черемис під скелями кукурудзу садить, виноград вирощує і птахів сильцями ловить. Із тим, що ти привіз, їй нічого не бракуватиме, хіба що пташиного молока. Не бійся, із яру вона не вийде, і ніхто про неї не довідається, аби тільки твої молодці не пробалакалися.

— Я їм присягнути наказав. Молодці вірні — не розкажуть, хоч би їм ремінці зі спини краяли. Але ж ти сама казала, що до тебе люди поворожити ходять.

— Часом із Рашкова приходять, а часом, хто прочує, то й бозна-звідки. Але зупиняються біля річки, у яр ніхто не заходить, бояться. Ти бачив кістки. Були такі, що хотіли пройти, — то їхні кістки лежать.

— Ти їх мордувала?

— Хто мордував, той мордував! Хоче хто поговорити, чекає біля яру, а я до колеса йду. Що побачу у воді, те піду й розкажу. Зараз і тобі подивлюся, тільки не знаю, чи щось покажеться, бо не завше видно.

— Аби лиш лихого не побачити.

— Буде щось лихе, не поїдеш. І так ліпше б не їхав.

— Мушу. Мені Хмельницький у Бар листа писав, щоб повертався, і Кривоніс наказував. Тепер на нас ляхи ідуть великою силою, отже, й нам треба триматися купи.

— А коли повернешся?

— Не знаю. Буде велика битва, якої ще не бувало. Якщо нас поб’ють, тоді я тут сховаюся, якщо ми поб’ємо — вернуся по свою зозулю і до Києва з нею поїду.

— А як загинеш?

— На те ти й ворожбитка, щоб мені сказати.

— А як загинеш?

— Раз мати родила!

— Он як! А що мені тоді з дівчиною робити? Шию їй скрутити, чи що?

— Тільки торкнися, і я звелю тебе волами на палю посадити.

Отаман понуро задумався.

— Якщо загину, скажи їй, щоб мене простила.

— Ет, невдячна твоя ляшка, що за таку любов не кохає. Як на мене, я б тобі спротиву не чинила, угу!

Кажучи так, Горпина двічі тицьнула отамана кулаком під бік і вищирила в усмішці усі зуби.

— Іди до дідька! — мовив козак.