— Ну, не знаю… — тихо мовив козак, бо разом і сором, і жалість стиснули йому горло. — Зараз я не можу, не можу… — орда стоїть у Дикому полі, чамбули усюди рискають, від Рашкова добруджські татари йдуть — не можу, страшно, от вернуся… Я при тобі дитина. Ти зі мною, що схочеш, зробиш. Не знаю!.. Не знаю!..
— Нехай допоможе тобі Господь, нехай же допоможе Пресвята Діва… Їдь із Богом!
І простягла йому руку. Богун підскочив і впився у неї губами. Та ось він підвів голову, зустрів серйозний погляд — і відпустив руку. Але, задкуючи до дверей, уклонявся низько, по-козацькому, на порозі ще бив поклони і, нарешті, зник за портьєрою.
Невдовзі знадвору почулася жвава й гучна розмова, брязкіт зброї, а згодом і підхоплена кількома голосами пісня:
Голоси й кінський тупіт дедалі швидше віддалялися і вщухали.
РОЗДІЛ IV
— У такому скопищі нещасних він міг її і не знайти. Адже там тисяч двадцять люду викосили, — зауважив пан Володийовський.
— Ти його, ваша милость, не знаєш. А я присягнути ладен: він знав, що вона у Барі. Отож не може бути інакше: тільки Богун її від різанини врятував і кудись вивіз.
— Не вельми ти нас утішив, ваша милость, бо я на місці пана Скшетуського волів би, щоб вона ліпше загинула, аніж опинилася у плюгавих отаманових руках.
— А це не втіха, бо якщо вона загинула, то зганьбленою…
— Розпука! — мовив Володийовський.
— Ох, розпука! — повторив пан Лонгінус.
Заглоба заходився смикати вуса й бороду, аж раптом вибухнув:
— А щоб їх парші з’їли, увесь цей рід пресобачий! Щоб із їхніх бебехів поганці тятив наробили!.. Бог сотворив усі нації, але ця — не інакше, як сатани творіння, содоміти! Бодай усі їхні матері більше не народжували!
— Не знав я цієї вродливої панни, — журливо сказав пан Володийовський, — але волів би, щоб ліпше мене біда спостигла.
— А я її однісінький раз у житті бачив, та як згадаю, такий жаль бере, що й жити не хочеться! — озвався пан Лонгінус.
— Це вам! — вигукнув пан Заглоба. — А як же мені, котрий батьківською любов’ю до неї пройнявся і з такого, можна сказати, болота витяг?.. Як мені?
— А як же панові Скшетуському? — спитав Володийовський.
Довго так бідкалися рицарі, а потім замовкли.
Першим отямився пан Заглоба.
— Невже нема ніякої ради? — спитав він.
— Якщо нема ради, наш обов’язок — помститися, — відповів пан Володийовський.
— Скоріше б Господь послав генеральну битву! — зітхнув пан Лонгінус. — Кажуть, ніби татари уже переправилися і в полях кошем стали.
На що пан Заглоба:
— Не може бути, щоб ми напризволяще небогу лишили, нічого не зробивши для її порятунку. Достатньо я вже свої старі кості натовк, мандруючи по світу, мені б тепер вигрівати їх десь у теплі й спокої, але заради цієї небоги я знову хоч і в Стамбул піду, хоч знову хлопського сіряка вдягну і торбан візьму, на який без огиди дивитися не можу.
— Ваша милость на всякі такі штуки зугарний, придумай щось, — сказав пан Підбип’ята.
— Та мені сила-силенна способів на думку спадає. Якби князь Домінік знав хоч половину, Хмельницький давно б уже, випотрошений і за задні ноги підвішений, на шибениці гойдався. Я і зі Скшетуським про це говорив, але з ним тепер ні про що не домовишся. Біль сердечний у ньому запікся і дошкуляє йому гірше від хвороби. Ви його пильнуйте, щоб він із глузду не з’їхав. Часто трапляється, що від великого смутку mens[1] починає бродити, як вино, аж поки скисне.
— Буває таке, буває! — підтвердив пан Лонгінус.
Пан Володийовський нетерпеливо засовався на місці й спитав:
[1] Дух (лат.).