— Нема над нею твоєї волі.
— Нема, нема. Хай би вона мене ножем шпортнула, хоч би й убила, і то було б ліпше.
— Дурна ляшка. Чого б їй не прихилитися до тебе з доброї волі! Де вона кращого знайде?
— Допоможи мені, а я тобі дукатів горщик насиплю, і перлів теж. Ми у Барі добре підмолотилися, та й до того брали.
— Ти багатий, як князь Ярема, і славний. Тебе, кажуть, сам Кривоніс боїться.
Козак махнув рукою.
— Що мені з того, коли серце болить…
І знов запанувало мовчання. Берег річки ставав дедалі дикіший і пустельніший. Біле сяйво місяця робило химерними обриси дерев і скель. Нарешті Горпина сказала:
— Ось воно, Вороже урочище. Далі треба вкупі їхати.
— Чому?
— Пропаще місце.
Вони притримали коней, і за хвилину задні наздогнали їх.
Богун звівся на стременах і заглянув у люльку.
— Спить? — запитав він.
— Спить, — відповів старий козак, — солодко, як дитина.
— Я їй сон-трави дала, — мовила відьма.
— Помалу, обережно, — зауважив Богун, не зводячи очей із сонної, — щоби ви її не розбудили. Місяць їй просто в личко заглядає, серденьку моєму.
— Тихо світить, не розбудить, — шепнув один із молодців.
І загін рушив далі. Невдовзі прибули до Ворожого урочища. Це був пагорб над самісінькою річкою, невисокий і округлий, ніби щит, що лежав на землі. Місяць заливав його сяйвом, освітлюючи біле, розкидане по ньому каміння. Де-не-де воно лежало окремо, подекуди купами, ніби рештки якихось будівель, руїни розвалених замків і костьолів. Подекуди із землі, ніби цвинтарні надгробки, стирчали кам’яні плити. Увесь пагорб скидався на одну величезну руїну. Може, колись давно, ще за часів Ягелла, тут і вирувало людське життя, але зараз пагорб і вся довколишня місцевість, аж до Рашкова, були глухою пустелею, у якій селився тільки дикий звір, а ночами нечиста сила водила свої танки.
Справді-бо, ледве загін піднявся до половини висоти узгір'я, як легенький досі вітерець обернувся на справжній вихор, що почав облітати пагорб із похмурим, зловісним свистом, і тоді молодцям здалося, ніби з руїн долинають тяжкі зітхання, вириваючись із здушених грудей, жалібні стогони, сміх, плач, скигління дітей. Усе узгір’я почало оживати, волати різними голосами. Із-за каміння, здавалося, виглядали високі темні постаті; тіні химерних обрисів тихо прослизали між валунами, у далині поблискували в мороці якісь вогники, неначе вовчі очі, нарешті, з другого кінця пагорба, де найгустіше лежали купки каміння й руїн, почулося низьке горлове виття, якому враз заокселентували інші голоси.
— Сіроманці? — прошепотів молодий козак, звертаючись до старого осавула.
— Ні, це упирі, — відповів осавул іще тихіше.
— О! Господи помилуй! — перелякано закричали інші, скидаючи шапки і ревно хрестячись…
Коні почали нервово прясти вухами й хропти. Горпина, що їхала попереду всіх, півголосом бурчала незрозумілі слова, ніби сатанинську молитву читала. Аж коли прибули на другий кінець пагорба, вона обернулася й сказала:
— Ну, все. Тут уже добре. Я їх закляттям відганяла, а то вони надто голодні.
Усі полегшено зітхнули. Богун із Горпиною знову поїхали вперед, а молодці, котрі хвилину тому боялися перевести дух, почали перешіптуватися й розмовляти. Кожен пригадував, що в нього колись трапилося з духами або упирями.
— Якби не Горпина, ми б не пройшли, — сказав один.
— Сильна відьма.
— А наш отаман і дідька не боїться. Не дивився, не слухав, тільки зі своєї милоданки очей не зводив.
— Якби із ним прилучилося те, що зі мною, він не був би такий безпечний, — озвався старий осавул.