Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вперед! Не спускай з нього очей! — наказав Кьоніг.

Машина рушила за «майбахом», що маячив уже десь на розі Ісманінгерштрасе.

— Ну, що там?

— Все гаразд, «майбах» веде студент, — відсапуючись, почав Маєрбер. — Цей молодий, та ранній. Доньку професора окрутив.

— А валізки? — сухо перебив Кьоніг.

— Так точно, є. Син професора поклав їх у багажник, — доповів Курт.

— Запам'ятайте, Маєрбер, там не було ніякого сина професора. Був тільки один, як ви його називаєте, студент. Один, зрозуміли?

— Так точно, гер гауптман, — випалив Маєрбер.

В топі, яким Кьоніг радив забути про Гуго фон Глевіца, Маєрбер відчув небезпеку. Може, тут криється якась пастка і для нього, Курта Маєрбера? Тепер такий час, що всього можна чекати. Краще мовчати і робити те, що наказують.

Дощ перестав. Мокрі камінні бруси Максвеберплацу ледь поблискували в синьому світлі підфарників. На заході ще пломенів шмат неба, але місто вже потонуло в густому мороці. Вести машину було важко, і Курт напружував зір, щоб не загубити з очей «майбах». За Ізаром на Зендлінгерштрасе пролунав сигнал повітряної тривоги. Мабуть, його почув і студент, бо наддав газу і понісся вперед як оглашенний. Курт ледве встигав за ним, мчав, ризикуючи збити когось у темряві вузької, ніби траншея, вулиці. Раптом морок зник. Мертве світло засліпило очі. Страшний вибух розколов повітря на міріади гострих дзвінких скалок і вдарив ними у вуха. Метрів за сто попереду химерним вогненним пухирем надувся шестиповерховий будинок. Пухир луснув і запалив вулицю битою цеглою, скаліченими залізними балками, понівеченими меблями і трупами. Але перш ніж це сталося, під нього пірнув спортивний «майбах». Чи пощастило йому проскочити, Курт не знав. У ту мить Маєрберу було не до студента, він рятував власне життя — інстинктивно натис на гальма. Машина заверещала, закрутилася на мокрій бруківці, ніби вражена в серце тварина. Її занесло на тротуар і вдарило боком об рекламну тумбу. Несподівано запала глибока тиша. Страшна передвічна тиша, від якої зупиняється серце. Курт не витримав — вискочив з машини і кинувся тікати. Не тямлячи себе від жаху, він біг назустріч хмарі диму, що повільно сунула від руїн. Десь поблизу знову рвонула бомба. Башта пожежної вахти захиталася. Курт зупинився, підняв над головою руки, захищаючись від багатотонної громади, що невблаганно, мов сама смерть, падала на нього. Відскочив убік, притулився до залізних прутів огорожі і застиг, чекаючи кінця. Але башта не впала на вулицю, вона раптом зсунулася, ніби пірнула в чорну хмару диму. Зорі щезли. Замість них у каламутному небі горіло три мертвих сонця. Курта охопив нелюдський жах, йому здалося, що він божеволіє. Хотів перехреститися, але рука так і повисла в повітрі. Над ним, зачепившись сорочечкою за гострий шишак огорожі, висів труп немовляти. У Курта підкосилися ноги. Він присів під огорожею і охопив голову руками. Від Гауптбангофа долітали глухі удари. Американські літаки бомбили знаменитий мюнхенський вокзал. Кожен удар бив по нервах, і Курт здригався всім тілом, немов від пропасниці. У цю осінню ніч 1944 року Курт Маєрбер уперше в житті на власні очі побачив жахливе обличчя війни.

Протяжний звук сирени сповістив про кінець повітряної тривоги. Курт підвів голову. На місці будинку рваною раною зяяли руїни. Диміли обвуглені головешки, стрибали язики полум'я. Курт встав, зняв з огорожі труп немовляти і відніс до руїн. Там він поклав його на купу битої цегли і стояв з капелюхом у руках, дослухаючись до завивання сирени, що звучало мов реквієм. Біля руїн зупинились автофургони рятівної команди. Якісь старі жінки, студенти, молоденькі курсистки, літні люди в робітничих комбінезонах з безмежною втомою в очах вилазили з фургонів і, боязко позираючи на руїни, шикувались по двоє. Засапаний астматичний товстун викрикував:

— Шнеллер! Шнеллер!

Знайомі слова повернули Курта до дійсності. Він згадав про Кьоніга. Коли підійшов до машини, гауптман лежав непритомний. Голова йому впала на груди. На чорну краватку і пришпилений до неї емальований значок із свастикою капала кров. Курт узяв руку шефа, намацав пульс. Серце Кьоніга билося рівно, ніби він просто заснув у машині. В розбитій вітрині винарні Маєрбер знайшов чудом уцілілу пляшку бургундського. Витяг з неї корок і линув вином у лице Кьонігу. Гауптман глибоко зітхнув, розплющив очі. Ще за якусь мить він виліз з машини і, дивлячись на Курта затуманеними очима, спитав:

— Де ми?

Маєрбер пояснив. Поволі Кьоніг згадав все, що сталося. Очі його проясніли, і він потяг руку до бургундського. Курт подав пляшку.

Гауптман прополоскав вином закривавлений рот і сплюнув. Об брук щось дзенькнуло: біля лакованих чобіт гауптмана, тьмяно виблискуючи золотом, лежали два передніх зуби. Курт подав їх Кьонігу. Криво посміхаючись, той заховав їх у нагрудну кишеню. Мовчки перехилив пляшку і випив її до дна. Потім дістав білу, як сніг, хустинку і витер розбиті губи.

— Їдьмо. Швидше! — наказав він таким знайомим Маєрберові тоном, що той здригнувся, ніби остаточно прокинувся від сну.

Машина була неушкодженою. Мотор працював рівно. «Як серце Кьоніга», — чомусь подумав Курт і здивувався такій несподіваній аналогії.

— Куди накажете, в гестапо? — запитав Маєрбер, спрямовуючи лімузин на середину вулиці.

— На Інсбрук! — кинув гауптман.

Їм довелося об'їжджати місце катастрофи. Вузенькі вулички, щедро оздоблені середньовічною готикою і бюргерським барокко, були сповнені ситого спокою. Ця ситість несподівано викликала в душі Курта незнайоме раніше почуття обурення. Ніби всі ці розкішні, схожі на солодкі тістечка будинки своєю безтурботністю ображали пам'ять тих, хто лежав під руїнами Зандлінгерштрасе. На центральну магістраль Маєрбер виїхав лише поблизу переїзду — майже на протязі кілометра лежали руїни.

«Мабуть, він зараз десь тут, під цими уламками, — подумав про свого підопічного Курт. — Треба мати неабияке щастя, щоб живим проскочити через це пекло. Безглуздо тепер пертися на Інсбрук. Та хіба про це скажеш, хіба Кьоніг послухає. Через кілька днів студента знайдуть. Справу закриють, і на обкладинці з'явиться печатка: «Тот»[1]. Скільки їх там, під руїнами?..» Маєрберу раптом згадалося немовля, пришпилене, нби метелик за крильце, до чорного неба. Курт зітхнув і поглянув на шефа. Гауптман тримав біля розбитого рота просяклу кров'ю хустинку і про щось думав, його водянисті очі ніби замерзли і розкололись на сірі холодні кристали. А задуматись Кьонігу було над чим. Операція фактично провалилася. Студента накрили уламки. Правда, все це сталося не з вини гауптмана, але Дітцу те байдуже. Хіба наважиться барон доповісти про катастрофу самому Гіммлеру, який тільки сьогодні вранці особисто цікавився студентом, з'ясовував найменші подробиці справи. Ні, нехай Дітц дізнається про все від кого завгодно, тільки не від нього. Хто-хто, а Кьоніг добре знає, яким буває барон у перші хвилини гніву, якою жорстокістю, нелюдською жадобою помсти наливаються підсліпуваті дитячі очі шефа мюнхенського гестапо, коли той впадає у божевільний гнів. «Винного», звичайно, знайдуть… Що буде з хворою на серце фрау Кьоніг, коли винним зроблять його і пошлють на Східний фронт? Гауптман стомлено заплющив очі. Пекли розбиті губи, боліла голова, неприємно заходилося серце. «Старість. Вона нагадує про себе зненацька. Підкрадеться непомітно, запустить в душу пазури і ссе твої сили, і точить серце». Кьоніг відчув на собі погляд і повернувся до Маєрбера. Їх очі зустрілися. Якась собача вірність, розгубленість і теплота були в очах агента, ніби він усе розумів і хотів допомогти порадою, розраяти тугу. Кьоніг злякався тих очей. Злякався самого себе.

— Пильнуй дороги! — гримнув він на Маєрбера, приховуючи за роздратованістю на мить відтале серце.

Далі їхали мовчки. Вже залишилися позаду Вольфратсхаузен, Кьонігсдорф, Кохель. Дорога знову притулилась до Ізару і, ніби опираючись на його чорну розбурхану хвилю, полізла в гори до Міттенвальда. Містечко майнуло у вікнах машини синіми приглушеними вогниками і щезло, немов провалилось в ущелину гір, покриту запоною важкого туману.

На перевалі стояла густа мряка. Вітрове скло вкрилося росою. Стрічний вітер збирав дрібні краплини у великі і гнав знизу вверх, застеляючи дорогу. Праворуч здіймалися чорні ялиці, ліворуч, десь на дні глибокого провалля, шумувала ріка. Світло фар не пробивало мряки. Курт погасив фари і, коли очі трохи звикли до темряви, погнав машину швидше. Дорога спускалась в ущелину. Скоро вона одірвалась від туману, і його сіра фосфорична запона повисла над головою. Раптом Курт помітив на дорозі червоний вогник. Він то згасав, то знову спалахував: хтось пропонував їм зупинитися.

— Стій! — наказав Кьоніг.

Курт натис на гальма. До них бігли якісь люди. Гауптман вийшов з машини. Молоденький лейтенант у формі військ СД виструнчився перед ним і доповів:

— Гер гауптман, все зроблено, як ви наказали. Десять мотоциклістів, дві машини з солдатами.

— «Майбах» не проїздив? — перебив його Кьоніг.

— Ні, гер гауптман. Ми прибули сюди о сьомій. Об'єкт не проїздив. Вартові на місцях. Шлагбаум закрито.

[1] Мертвий.