Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У хлопця застукотіло серце. До обличчя гарячою хвилею прилинула кров. Він кинув оком назад. Рудий німець ішов, опустивши голову, пихкотів люлькою і, здавалось, не звертав на них ніякої уваги. З високих дерев, що стояли купою одразу ж за вагонами, знялося гайвороння і з гучним криком пронеслося над колоною. Скориставшись з цього, бородатий щось шепнув полтавчанинові. Микола кивнув головою. «Значить, і він з нами». Андрій поглянув уперед. Там, в кінці порожняка, повз який ішла колона, над високим кам'яним муром стирчала дерев'яна будка вартового. «Мабуть, пересильний табір», — подумав хлопець. В ту ж мить бородатий пірнув під вагон. За ним кинулися ще двоє. Андрій скочив слідом за ними. Зачепився за рейку, боляче вдарився потилицею об якусь тягу, але за мить був уже на протилежному боці і стрімголов помчав за бородатим. Вони проскочили ще під двома составами і побігли уздовж невисокого паркана, за яким миготіли квітники. Обігнули чепурненький дерев'яний будиночок дорожнього майстра і лицем до лиця зіткнулись з товстуном у форменій куртці залізничника. Страшним ударом в обличчя бородані, збив його з ніг і, не роздумуючи, побіг далі. А позаду вже гупали ковані чоботи солдатів. Утікачі проскочили переїзд, порожній пакгауз. За ним рядами стояли приземкуваті будівлі з високими дерев'яними трубами. Не зупиняючись, перестрибнули через паркан. Андрій трохи відстав. Він ще не встиг скочити з паркана, коли автоматна черга прошила під ним дошки. Прожогом звалився вниз і метнувся за ріг складу. Зойкнула, вдарившись об гранітну стіну, куля і сердито прохурчала над головою. Андрій кинувся далі, але в ту ж мить хтось важкий упав йому на плечі і звалив з ніг. Хлопець підвів голову. Здоровенний пес шкірив над ним жовті ікла. Люте гарчання виривалось із його горлянки разом з клаптями білої піни. Андрій похолов від жаху. А тим часом через паркан уже стрибали солдати.

За півгодини, обідрані, ледь живі, втікачі стояли посеред плацу пересильного табору. Запінений есесівець, мабуть комендант, кричав, звертаючись до кількох тисяч людей, вишикуваних перед дерев'яними бараками табору. Маленький сірий чоловічок у пенсне ретельно перекладав його слова:

— Гер комендант попереджає: кожного, хто насмілиться тікати, чекає концтабір! Цих чотирьох сьогодні ж відправлять у Дахау!

Андрій стояв, похитуючись. У Дахау так в Дахау — тепер йому однаково. В голові гуло, немов там оселився джмелиний рій. Солдати зігнали на ньому всю лють — він мав нещастя попасти до їхніх рук першим. Били страшно — прикладами, кованими чобітьми. Та й іншим дісталося. Бородатий і Микола теж ледве трималися на ногах. Мабуть, лише малому гуцулові «поталанило»— йому всипали шомполів. Реготали, здираючи з хлопця штани. А він і не писнув. Тільки сухі очі палали мов дві жарини. І чого він побіг з ними, адже бородатий його не попереджав. Певно, так, з переляку.

А перекладач вів далі:

— Ви повинні своєю працею на німецьких підприємствах підтримати повий порядок…

«Ач як стелить, — подумав Андрій. — І звідки вони беруться серед людей, отакі гниди? Навіть німцеві обридло базікати, а цей все розпинається. Окуляри начепив, а світа не бачить. Дідька пухлого я підтримуватиму ваш порядок. Не діждетесь».

До коменданта підбіг молоденький офіцерик і щось зашепотів йому на вухо. Лице есесівця побуріло від злості. Він підійшов до перекладача і обірвав його промову на півслові. Потім ступив крок уперед і щось закричав до новоприбулих.

— Хто з вас Шпинь? — почувся голос перекладача.

Але йому не відповіли. Перекладач повторив запитання голосніше. Проте і на цей раз новоприбулі мовчали.

— Виходь, не бійся, гер комендант хоче повернути тобі одну річ, яку ти забув у вагоні, — пояснив перекладач.

Люди, що стояли навколо Грицька, розступилися, але він не рушив з місця. Стояв, розгублено переминаючись з ноги на ногу. До нього підскочив солдат і, схопивши за руку, підвів до коменданта. Есесівець простяг Грицькові ножа.

— Твій? — запитав перекладач.

Шпинь зблід, хотів щось сказати, але не встиг. Затягнутий у чорну рукавичку кулак коменданта з силою опустився йому межи очі, і, якби не солдат, що все ще тримав Шпиня за руку, той неодмінно впав би.

— Нах Дахау! Ферфлюхтер швайне рай! — закричав комендант.

Солдат розмахнувся і врізав Грицькові такого ляпаса, що той миттю опинився біля Андрієвих ніг.

— Скажіть же! Скажіть же йому, що це не я різав. Признайтесь, адже вам усе одно! — скиглив Шпинь, дряпаючи нігтями землю.

Четверо втікачів мовчали.

Манфред Тегарт сидів у вагоні варти і чекав на Репке. Єфрейтор обіцяв розвідати обстановку на станції. Звичайно, у Граці він уже не сподівався зустрітися з польовою жандармерією, проте хто знає, які ще пастки розставив генеральний штаб на таких, як він. Фронт тріщить, і німецькі солдати тікають з передової, мов щурі з розбитої барки. Йому вже не раз доводилось бачити, як розстрілюють дезертирів. А втім, яке йому до них діло. Він їде у відпустку…

Як зрадіють Віллі и Марта! А Ютта! Перед ним виник образ білявої дівчини з великими синіми очима. Ютта… Для неї він завжди був кращий за інших. Особливо після того випадку з Гуго фон Глевіцом. Тоді Манфред таки добре набив йому пику. Ніколи більше Гуго не наважувався говорити про доньку своєї економки погано. Вона славна дівчина, Ютта. Прийшла на вокзал проводжати його на фронт. Писала листи. Правда, останній рік щось не подавала звістки про себе. Може, знайшла когось іншого? А може, пошта? Саме тоді, після розгрому на Волзі, коли росіяни погнали їх назад, польова пошта почала працювати з перебоями. А все ж якби писала, хоч один лист, а таки дійшов би. Зате Манфред писав, йому було приємно думати, що там, у Мюнхені, є дівоче серце, якому можна довірити свої болі і радості. В окопах це гріло солдатську душу. Він знав: у нього є Ютта. Ютта, яку він ні разу в житті не поцілував.

Знадвору почулися кроки. За хвилину до вагона зайшов Репке.

— Все гаразд, семафор відкрито, — він важко опустився на лаву, зняв кашкет і витер п'ятірнею спітнілу лисину.

— Ху-у, хай йому чорт, знову четверо намагались утекти. А ці йолопи, Рудольф і Гайнц, розвісили вуха. Де ж пляшка? В ній ще щось лишилося чи ти все висмоктав на похмілля?

— Я не похмелявся, — відповів Манфред.

— А в мене, знаєш, голова тріщить. — Репке дістав з-під лави пляшку і налив собі повну склянку. — Через півгодини рушаємо. Все одно спатиму. — Він набрав повітря і, як у лійку, вилив у горло шнапс. — Ось почитай свіжі газетки. До Лінца ми тебе довеземо. А там сядеш у експрес Відень — Париж і на ранок у Мюнхені. Ну, розважайся, а я побіжу. Ми ще поговоримо. Я хочу своїй старій дещо передати з тобою.

Коли Репке вийшов, Манфред розгорнув «Фелькішер беобахтер». Перші сторінки націстського офіціозу, як завжди, були напхані промовами Геббельса. Манфред не став їх читати. Вони ніколи не привертали його уваги. Зате на останній сторінці він натрапив на замітку, яка по-справжньому зацікавила його. Під крупним заголовком «Фальшивомонетчики», в рубриці «Повідомлення імперського міністерства юстиції», Манфред прочитав: «Органи гестапо у Мюнхені розкрили таємну організацію фальшивомонетчиків, якою керував студент університету Хорст Торнау. Організація у великій кількості друкувала фальшиві фунти стерлінгів і долари, котрі через Швейцарію переправляла до Англії і Америки. В поінформованих колах існує думка, що організація має широко розгалуження за межами рейху. Відомо, що в італійських містах Больцано і Туріні було викрито агентів цієї організації. Вчора слідчі органи Мюнхена допитали свідків: Курта Маєрбера, Йоганна Залексі, Гуго фон Глевіца. Слідство одержало цікаві дані, які підтверджують думку про широке розгалуження організації. Шеф мюнхенського гестапо барон фон Дітц у своїй заяві представникам преси заявив: «Думаю, що керівництво цієї міжнародної організації авантюристів перебуває в Швейцарії. Слідство триває. Проте вже тепер можна сказати, що справа набирає широкого розмаху. Під час арешту Хорста Торнау в його машині знайдено фальшивих банкнотів на п'ятнадцять мільйонів фунтів стерлінгів. Після відомої справи Бруно Людке, це чи не найбільша кримінальна справа за останні десять років». Від редакції: «Фелькішер беобахтер» спішно надіслала до Мюнхена свого спеціального кореспондента. Стежте за його повідомленнями». Манфред опустив газету.

— Це так діла. Але ж Гуго і Хорст — нерозлучні друзі. Дня один без одного не могли прожити. Ні, тут щось не так!

Манфред ще раз перечитав замітку. Ні, він не помилився.

— Гуго продав Хорста, — сам до себе промовив Манфред Тегарт.

РОЗДІЛ III

НЕ ТОРКАЙТЕСЬ ІДОЛІВ РУКАМИ