Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

РОЗДІЛ IV

«ARBEIT MACHT FREI»

Поїзд зупинився біля невеличкої станції з короткою назвою Дахау. За нею в мокрому золоті дерев ховались яскраво пофарбовані будиночки. Ніби намальовані на тлі сірого неба, над ними здіймалися готичні шпилі і вежі. Старовинне бюргерське містечко здалося Андрієві якимось несправжнім, іграшковим. Так, ніби діти, сполохані дощем, залишили свої макетики на газоні осіннього парку.

Розчинені двері вокзалу швидко всмоктали негустий натовп пасажирів. Перон спустів. З арештантського вагона першим вийшов бородань, за ним — Андрій, потім Микола-полтавчанин, малий гуцул і Шпинь. Четверо конвойних стали по боках, і процесія рушила.

— Бачите, хлопці, яка нам шана, — криво посміхнувся бородатий.

— Замовкніть! — гаркнув начальник конвою. Він ішов попереду, зігнувши старечу спину. Шинеля мішком висіла на худих плечах, пілотка прикривала лише третину голого черепа, а сухі ноги бовталися у халявах чобіт, мов бадиляки.

— Тотальний, — шепнув бородань і в ту ж мить дістав доброго стусана прикладом від конвоїра.

Од станції через пустир простяглася блискуча, ніби сталева, стрічка мокрого асфальту, біля якої стояла широка стріла без жодного напису. На ній чорніла свастика, оскалений череп і перехрещені кістки. Побачивши ці символи смерті, Андрій відчув неприємний холодок під серцем.

Незабаром попереду за пеленою дощу замаячила темно-сіра арка. Над нею здіймалися три поверхи надбудови для варти. По обидва боки — високий бетонний мур ховав свої кінці у сірій мряці. Коли підійшли ближче, побачили над аркою чіткий напис: «Arbeit macht frei».

— Праця робить вільним, точніше, праця звільняє. Ось тільки невідомо від чого!

Андрій пройшов браму з таким почуттям, ніби його живого опускали в могилу. За ворітьми на них накинулися капо[2] у смугастих арештантських робах і палицями погнали через площу. Удари сипалися з усіх боків, капо лупили по чому попадуть, підганяючи новачків. Прогулянка під осіннім дощем була їм не до смаку.

В довгій, немов конюшня, кімнаті, заставленій грубо збитими тапчанами, з прибулих зірвали одяг. І почали вивертати кишені. Побачивши у Шпиня годинник, якийсь тип ладен був одірвати його з рукою. А коли Грицько спробував протестувати, капо повернув його до себе спиною і так ударив чоботом у голий зад, що Шпинь стрілою вилетів у сусідню кімнату. Це був зал табірної лазні, в якому одразу могли митися п'ятсот чоловік. Зараз він був порожній. Плескіт босих ніг об бетонну підлогу лящав під стелею, з якої звисало безліч ріжків, рясно усіяних великими краплями води. На порозі Андрій зупинився, йому стало моторошно, ніби перед стрибком у безодню. Завмерло, підібралося вище серце. Та за мить від кованого чобота капо він уже орав носом бетонну підлогу. Назустріч ішов банщик. У руці він тримав відро, від якого за версту несло трутизною. На плескатому лиці банщика недоречно стирчав здоровенний, м'ясистий ніс, заплетений сіткою фіолетових жилок; хворобливі мішки відтягували донизу бляклі очі. Банщик поставив відро, вийняв з-під зашкарублого фартуха машинку і проїхався нею по чорних кучерях полтавчанина від лоба до потилиці. Зняв з машинки чорне, наче воронове крило, кільце волосся, підніс його до короткозорих очей і цмокнув язиком, наче йому і справді було жаль такого чуба, Обскубавши решту волосся, нульовкою вистриг «трасу». Потім ухопив з відра смердючий квач і ткнув ним попід пахи полтавчанинові. Микола завив, ніби його обпекли вогнем, кинувся до крана, але води не було. Банщик не то сміявся, не то стогнав, задерши догори голову.

— Далі! — несподівано ревнув він у лице Андрієві.

Банщик працював швидко. Менше ніж за чверть години у всіх п'ятьох на головах біліли «траси». Закінчивши роботу, він одійшов у куток. Щось крутнув там раз, другий. З ріжків засюрчала вода. Хвилин через п'ять банщик покликав в'язнів у сусідню кімнату. Жбурнув на руки смердючу смугасту робу.

На порозі їх зустріли ті ж самі капо і бігом погнали через аппельплац до карантинного блоку. Товстий підсліпуватий писар виписав на кожного формулярну картку і через деякий час вони вже нічим зовні не відрізнялись од своїх провідників. Хіба що номерами та кольором трикутників з латинською буквою «R» посередині. У капо трикутники були зелені, а у в'язнів — червоні. В канцелярії прибульці залишили свої імена, а натомість одержали номери. Андрієві дістався номер 99633. Від канцелярії капо погнали їх знову через аппельплац до барака номер 18. На прощання горилоподібний бандит у смугастій робі дав Андрієві по потилиці доброго ляща і, як блазень, зігнувся в низькому поклоні.

— Ауфвідерзеен!

Штубовий, староста барака, показав їм місця на нарах. Андрій ліг на паперовий матрац і затих. Нестерпний біль краяв йому груди. Боліло не тіло, боліла душа. Проте важка втома скоро притупила біль, і Андрій провалився у сон, мов у чорну трясовину. В сні він бачив матір. Ніби лежав дома на голій лаві в смугастій табірній робі, а мати стояла над ним уся в чорному, схрестивши на грудях руки, і плакала. «Давай, синку, я вишию тобі манишку…» — «Що ви, мамо, на цій робі?..» Потім снилося чорне сонце, на ньому біліли оскалений череп і перехрещені кістки. Прокинувся, вкритий рясним холодним потом. Хлопці ще спали, тільки бородань лежав, підклавши під потилицю кулак, і дивився в стелю. Андрій поглянув навколо. Вузький, довгий барак, двоповерхові нари, в проході стіл, збитий з нетесаних дощок, біля дверей — комірчина старости. Віконця вузькі, довгасті, майже не пропускають світла. Знадвору долинав гомін.

Прокинувся Микола, солодко позіхнув, протер очі, погладив запалий живіт.

— От, чорт, їсти хочеться, — блиснув сліпучою усмішкою і скочив з нар.

— Про їжу забудь. Може, завтра вранці дадуть якогось кандьору, — промовив бородатий.

— Е-е, це мені не підходить. У мене полтавська хвороба. Я, як поїм, — спати хочу, як посплю, — їсти хочу.

Андрій гірко посміхнувся.

— Жартуєш.

— А що? Сидіти, розвісивши вуха, як ти? Вставай краще. Підемо оглянемо наші володіння.

— Не хочеться.

— Вставай, Андрійку. Микола діло каже. А думок усіх не передумаєш. Вставай, — порадив бородатий.

Він спустив з нар ноги і якось важко підвівся. Малий гуцул схопився й собі. Лише Шпинь не ворухнувся, хоч видно було, що не спить. Учотирьох вони вийшли з барака і одразу ж влилися в людський потік.

Півтори тисячі чоловік у смугастих робах юрмились у вузькому проході між блоками. Різномовний говір плюскотів об стіни, злітав у похмуре небо. Гефтлінги, як тут називали в'язнів, тільки-но повернулися з роботи і товпилися на подвір'ї. Спочатку всі в'язні здалися Андрієві на одне лице. Трохи згодом він уже відрізняв швидких чорнооких італійців од білявих шведів, мелодійну скороговірку француза від різкої, гаркавої мови німця, поляків від чехів, сербів од датчан і греків. Ця тисячолика маса людей, зігнаних сюди з усіх кінців Європи, виснажена, пульсуюча хворобливим напруженням нервів, справила на Андрія гнітюче враження.

Хлопці тулилися до бородатого солдата, мов курчата до квочки. А той ішов попереду, ніс свої невеселі думки і, здавалося, нічого не помічав навколо. Раптом він зупинився, вдивляючись у чиєсь обличчя так, ніби побачив перед собою привид.

— Я зараз, хлопці, — кинув через плече, пробираючись до барака.

Біли стіни високий чоловік з мужнім посірілим від утоми лицем зосереджено скручував цигарку.

[2] Кримінальні злочинці, які в концтаборах були наглядачами.