— Так.
Андрій дивився на німця і не міг зрозуміти, хто перед ним — ворог чи друг. На вигляд штубовому можна було дати років шістдесят. Сиве волосся спадало на крутий лоб. Синюватий шрам перетинав ліву брову, перенісся, розсікаючи кінцем щоку. Від цього обличчя завжди здавалося суворим. Проте зараз воно розгладилось, на ньому блищали привітні, повиті глибоким сумом очі.
— Це тебе в нас уже встигли так розмалювати? — штубовий розглядав синяки на обличчі хлопця.
— Ні. Ще в Граці.
— За які гріхи?
— З ешелону тікав.
— А до нас за що?
— Та за те ж саме.
— Поважаю відвертість, тільки тут з нею треба бути обережним. Скажеш зайве — одразу донесуть у гестапо.
— Нехай доносять. Те, що я сказав, там давно відомо.
Німець усміхнувся.
— А ти, виявляється, кмітливий.
— Який є.
— Ось що. Запам'ятай сам і хлопцям своїм передай — рот на замок. І носа не вішайте. Спочатку всім важко, але людина до всього звикає. Поживете, самі побачите, що треба робити. Я тут десять років і ось живу. А зараз іди.
Штубовий підвівся. Очі сховалися під брови. Обличчя знову стало суворим, грізним.
— Не думаю, щоб ти був негідником. Але про всяк випадок запам'ятай: задушу раніше, ніж дійдеш до дверей гестапо. — В словах штубового звучала не пуста погроза. Та Андрій не злякався тих слів. Спокійно витримав колючий погляд німця і пішов до дверей.
— Зажди.
Хлопець зупинився.
— Ось візьми, передай малому, — штубовий простяг шматочок хліба, мабуть, відрізаний од власної пайки.
Андрій узяв хліб і вийшов за двері. Біля малого гуцула стояв Микола. Побачивши в Андрієвих руках хліб, проковтнув слину.
— Де це ти розжився? — запитав підозріливо.
— Штубовий дав, — відповів хлопець і відчув, як голодний спазм скручує йому живіт. Третю добу вони не мали ріски в роті. Перемагаючи себе, Андрій подав хліб гуцулові.
— Їж…
Гуцул підняв на друзів винуваті карі очі.
— А ви?
— Ми не голодні, їж.
— Давай жуй, — підморгнув Микола.
Хлопчина схопив хліб і жадібно почав їсти, не залишаючи в долонях жодної крихти. Друзі одвернулись. Так було легше.
— Кажеш, хліб дав штубовий? — по паузі запитав Микола.
Андрій кивнув головою.