Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дайн одскочив до дверей.

— Ти повинна дякувати… Я…

Пляшка пролетіла над його головою, вдарилась об одвірок і розлетілась на скалки. Бурі патьоки розповзлися стіною. Ютта упала в крісло. Біль роздирав їй душу. Образа, сором схопили за горло. «Він розмовляє зі мною, як з продажною тварюкою». Вона знала, що дійде до цього. З кожним днем життя дедалі більше засмоктувало її у багно безчестя. Втративши Манфреда, дівчина втратила під ногами землю. Мати. Хіба не вона штовхала її в обійми Геро? Словом не обмовилась. Фон Глевіц її батько. Жодного разу в житті він не глянув на Ютту лагідно. В голові дівчини все змішалось, прошуміло віхолою, обпекло душу. Порожнеча, самотність, бруд. «Це доля карає мене за мою невірність. Нікому не потрібна, нікому».

Дайн чекав, поки вона заспокоїться.

— Даремно хвилюєшся. Обкрутиш Керка — станеш господинею. Поїдеш у Штати, там з грошима — рай. Що ти бачила? Об'їдки з панського столу! Керк покаже тобі світ, дасть справжнє життя. Через рік другий забудеш свого сліпого Ромео.

Ютта зірвалася з крісла. Схопила важкий мармуровий прес і жбурнула його в Дайна. Той ледве встиг одхилитися.

— Ти що, сказилася?

— Це ви всі тут скажені собаки, іуди, наволоч!

— Ти як розмовляєш?!

— Не буду більше мовчати! Я знаю всі ваші брудні махінації, всі ваші мокрі, підлі діла! Я кричатиму на всіх перехрестях! Я розкажу всім, скільки людей ви з Керком погубили в катівнях, скільки душ продали в рабство на ртутні копальні Аргентіни, Чілі, Австралії. Скільки завербували в розвідшколи. Думаєш, я не знаю про твої діла з Венцелем, не знаю, хто убив тих американських солдатів, грабував склади, обливав бензином трупи діпістів? Я знаю все!

— Проклята! Я навчу тебе тримати язика! — у два скоки Дайн опинився біля дівчини і з розмаху вдарив її в обличчя.

— Бий! Все одно не мовчатиму!

— Тобі що, життя набридло?

— Я не можу більше. Я задихаюся од підлоти, — вона вже не кричала. Говорила так, ніби раптом пізнала якусь вищу мудрість, збагнула істину, яку так довго шукала. Фатальна рішучість з'явилася в її голосі, проступила гарячковим блиском в очах. — Не можу. Остогидло, — кинулася до дверей.

— Май на увазі, хоч слово де скажеш — напікай на себе!

Вже біля порога зупинилася, звела на нього сухі, сповнені презирства очі.

— Запам'ятай. Я не піду на панель. Я повішусь. Чуєш? Повішусь!

Він розреготався:

— На шиї у Керка!

— Погань, — прошепотіла Ютта і вийшла.

Широкі сходи, що вели на третій поверх, здалися їй нескінченними. В голові гуло, очі застеляв туман. Крізь нього все ясніше проступали риси, такі знайомі, рідні, найкращі в світі. «Ютті, кохана Ютті. Я повернусь…» Він повернувся. Але вона все забула. Запекло вогнем серце від нелюдського болю, пекельної муки, і не було сили стримати сліз. Похилилася на поручні. Глянула в глибокий колодязь між сходами. На його дні, розграфленому квадратами плит, стояв швейцар. Згори він був схожий на цвях, забитий по саму головку в рожевий мармур.

«Перехилитись, врізатись поруч із тим гвіздком, і кінець».

З четвертого поверху спускалася п'яна компанія. Ютта кинулась до дверей своєї кімнати. Руки тремтіли, ключ ніяк не хотів потрапляти в шпарину замка. Компанія проходила повз неї. Якісь розмальовані жінки деренчали сміхом, ніби перекидалися порожніми бляшанками, чоловіки муркотіли, мов ситі коти. Несподівано хтось зупинився біля неї. Дихнув у вухо горілчаним перегаром.

— Їдьмо кататися, кізонько, не пожалкуєш.

— Мені їхати нікуди. Я вже приїхала!

Вугруватий офіцерик прилип, мов п'явка. Штурхонула ліктем у груди, вислизнула з бридких обіймів.

— Боб, кинь її, — крикнув хтось із компанії, що галасувала вже десь на другому поверсі. Буре, вугрувате лице офіцерика ошкірилось жовтими зубами.

— Досить маніритись, їдьмо…

Насилу вирвалась, вскочила до кімнати. Грюкнула дверима перед його носом.

— Не хочеш! — брудна лайка рапірами шпигала крізь двері. Стояла немов на хресті розп'ята.