— Нічого, але в мене таке почуття, що ти обов'язково чогось накоїш.
— Це я можу, — вона п'яно хитнула головою. Волосся упало на обличчя, прикрило очі. — Слухай, тобі ніхто отак прямо не казав: ти — мерзотник?
Дайн розсердився. Дівчина розсміялася. Різким рухом голови одкинула з очей волосся.
— Не ображайся. Я не про тебе. Я так.
— Ти краще подумала б, як житимеш.
— Не хочу думати.
— Даремно. Не вік же сидітимеш…
— У тебе на шиї? Ти це хотів сказати?
— Мене цікавить, як ти уявляєш своє майбутнє? Дівчата в твоєму віці…
— Виходять заміж. А я не хочу.
— Ти сама не знаєш, чого хочеш.
— Ні, знаю. Я чекаю свого принца, — задумливо промовила Ютта. — Він обов'язково прийде і повезе мене в щасливу землю на кораблі з червоними вітрилами. Не віриш? Тоді ти ще не п'яний. Випий і все зрозумієш.
Налила чарку по вінця і довго дивилася, як виграє на ній промінь від плафона. Дайн одійшов до вікна. Заклав руки за спину.
— Вітер у тебе в голові. Солідні люди пропонують тобі…
— Стати коханкою?
— Тобі пропонують роботу! Де ти заробиш такі гроші?
— Поки що я не продаюсь, — Ютта спила з чарки тремтливий вершечок. — Так і передай Керку.
— Дурненька. Містер Керк має серйозні наміри…
Ютта пирснула сміхом.
— Ти забув, скільки йому років.
— Яке це має значення. У нього гроші, а після його смерті… Якого захочеш, той і твій. Гроші — воля. Ти повинна це знати, ти вже доросла. Крізь рожеві окуляри кохання на світ дивляться лише дурні. Думаєш, вічно буде краса і молодість? Ні, вічного нема нічого. Ще рік тому я був значно багатший. В Афінах мав два готелі, ресторани, мебльовані кімнати…
— З дівчатками для панів офіцерів, — вирвалось у Ютти.
— Це теж бізнес, і нічого колоти мені очі. В Афінах я жив як бог, і все пропало. А хіба я певен, що завтра все оце не полетить до дідька? Що тоді робитимеш ти?
— Піду коханкою до Керка.
— Смієшся. А може трапитися, що й на панель…
— Досить! — крикнула Ютта. — Я давно знаю, що ти дивишся на мене, як на товар. Усе покупців шукаєш! То був Геро, тепер Керк. Хто дорожче заплатить. І це мій батько? Ні, ти не батько мені.
— Справді, мабуть, пора тобі знати… — Дайн отямився, але було вже пізно.
— Кажи! Чого ти замовк? — Ютта встала, стисла в руці пляшку.
— Я ніколи не був твоїм батьком. Твій батько… Герберт фон Глевіц. Сабіна нагуляла…
— Замовкни! — Ютта замахнулась пляшкою.