Коли забрязкав конвоїр ключами
І перед нами двері розчахнув:
«Не на допрос, а выходи с вещами!»
Це ти нам застережливо гукнув:
«Гей, хлопці, без речей виходьте, самі,
Щоб їх проклятий кат не потягнув»!
Бо думав, що нас поведуть на страту,
(Або «на коцку», звикли ми казати).
Ми добре знали смертницький звичай...
Задушна ніч у мрячному підвалі.
Зненацька крик: «Виходь і все скидай!»
За подорож у край, де «ність печалі»,
Ти одяг катові лишав «на чай».
В потилицю, мов грім. А потім клали,
Поважно, всіх шикуючи до куп,
З мистецьким хистом труп на мокрий труп,
Я не забув той натовп навіжений,
Що смертників чекав біля воріт...
Ті матері, жінки і наречені...
Вгорі, мов розпачу кривавий квіт,
Гойдало сонце райдуги скажені.
А нам, щасливцям, у широкий світ
Воно, пульсуючи життям, жагою,
Прослало злоту стягу над водою.
Нас виглядали і зорили шлях
Старі жінки, спираючися о тин,
І нам, щоб ми пройшли по килимах,
Під ноги кидали шматки полотен.
А під селом, назустріч, у житах
Йшов на чолі сім'ї отець Суботін