Маруся Чурай (СКОРОЧЕНО): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

     Пустельник б'є в пустельне било. А в цій пустелі — тисячі людей.

     Тут є такі, що трохи чи не плазом. Сліпі, німі. І в кармазинах є.

     Чи нас господь почує усіх разом, Коли так просить кожен про своє?

     Вже й повертатися пора, залишилося пом'янути

     своїх померлих... Пом'яну і попелом розвіяного батька... і матір, що звела я у труну... Тих, що душа не виговорює... Гордія... Ганну і ...Григорія.

     Дяк, либонь, не любив прощатися. Залишив Марусі в дарунок хустку та іде добрий спогад про себе та й пішов собі. Дівчина залишилася сама з думкою про те, що треба якось жити, як уже жива. З тим і подалася додому до Полтави.

     Розділ VII Дідова Балка

     Зима в Полтаві була тривожна:

     І знову лихо. Не пройшло і году, — У Білій Церкві складено угоду. І знову ти лишилась на поталу, і знову панство суне на Полтаву.

     Дозором ходять козаки, вдивляючись у засніжені далі:

     Козацька мата дивиться на шлях, — по самій обрій порожно в полях... Пустеля, степ... ворон голодні ґвалти... Нема кому із ним заговорить. Лише димок із Дідової Балки курить собі у небо та й курить...

     У балці поблизу Полтави давно стоїть хатка, де живе дід Галерник. Двадцять років пробув діду неволі на ворожій галері. Відтоді усе, що він робить з дерева, схоже на маленьку галеру. Чимало бачив діду житті, чимало ворогів пройшло повз його хати, а він усе тихенько робить свою справу: різьбить то ополоник, то ложку, то ще якісь нехитрі потрібні хатні речі. Його кликали пересидіти ворожу навалу в Полтаві, та він залишився у своїй хаті. До цього діда й завітав Іван Іскра, щоб порадитися про Марусю:

     В ній наче щось навіки проминуло. Прийшла із прощі дивна і гірка.

     Так від людей Марусю відвернуло, що вже нікого й в хату не пуска.

     Вона самотня, але горда: не приймає жодної турботи. Іван боїться за її життя, а Марусі наче й байдуже. Адже він ще сподівається зробити її щасливою:

     Ми з нею рідні. Ми одного кореня. Мабуть, один лелека нас приніс. Батьки у нас безстрашні й не впокорені і матері посивіли від сліз... Ми з нею — діти однії печалі. Себе читаю у її очах.

     Та нема поради у справах кохання. Єдине, що дід знає точно, — істина така:

     В житті найперше — це притомність духа, тоді і вихід знайдеться з нещасть.

     Розділ VIII Облога Полтави

     Недарма ходили дозором козаки: незабаром під брамами Полтави опинилося вороже військо. Надворі вирує хуртовина. Шлях ворожого війська до Полтави був довгим та виснажливим, і є ж угода, що мусять впустити, та коли? А міцна брама зачинена і мовчать вали.

     Лиш на валах козацтво походжає і за щитами залягли стрільці.

     Лютують вороги, лаються голосно, бо вже вкрилися інеєм. Нарешті «від Пушкаря козак з міського валу такий універсал на списі їм подав»:

     Панове! Ви і ми — це рівні два народи. В боях рішили спір, і вільні ми тепер. ...Наш полк стоїть у полковому місті. Це значить — стоїмо ми на своїй землі.

     Отже, ні про який договір не йдеться. Полтава — місто українське, а не польське чи ще чиєсь. Усякі вороги зійшлися під мури міста.

     І німці є. Теж лицарі тевтонські. Усе кричить, нуртується, гуде. Звалити хочуть стіни єрихонські. Нічого. Вал міцненький. Не впаде.

     На валу стоїть Іван Іскра. Він думає про Марусю. Як вона там, самотня, усіма покинута, у холодній хаті посеред суворої зими. Він просив її бути за дружину для нього. Але промовила Маруся:

     — Кого ти любиш, Іване? Мене

     чи свою пам'ять? Красива я була, правда? Схожа на свою матір. Смілива я була, правда? Схожа на свого батька. Співуча я була, правда? Схожа на свій народ.

     Вона відмовляє собі у щасті, вважає, що не може дати щастя сама, бо вона гірка, понівечена життям.

     Моє життя — руйновище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте.