Маруся Чурай (СКОРОЧЕНО): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

     Цей розділ подає широку панораму тодішнього життя України. Він містить роздуми над долею народу українського і всього людства.

     І ось він — Київ!

     Возсіяв хрестами...

     І ось він — Київ, за валами він! —

     той стольний град, золотоверхе диво,

     душі моєї малиновий дзвін!

     Але Київ — то є суцільна руїна на той час. Підчас боротьби українського народу проти іноземних загарбників не помилували литовські, польські гетьмани Радзивілл та Потоцький не тільки міста, але й священних храмів.

     І він ввійшов, литовський князь, сюди. Як ніж у спину. А Потоцький — в груди. Богдан між ними, як між двох огнів...

     Три дні і три ночі пломенів Київ:

     ...Стояв собор старовинний із випаленою душею... Лежали зрушені плити, як зашерти чорної криги. І янголи в білій одежі впритул обступали вівтар.

     Лише священні печери Києво-Печерської лаври вціліли. Туди й по-сходилися прочани.

     Довго водив дяк Марусю, розповідаючи їй про святих, які знайшли тут останнє пристановище. Та не стільки про них говорив дяк, скільки про тих, хто, на його думку, не менш заслуговував зватися святими. Він говорив про лицарів—козаків, що навіть життя не пожаліли для свого народу, а ніхто не знає про їх героїчні вчинки:

     І каже дяк: — Немає у нас міри. Та й розум за бодягу зачепивсь, Сисой, Мардерій — мученики віри. А Байда що, од віри одступивсь?

     Аби слова, хоч бред второзаконія.

     А що сильніше підпирає твердь —

     молитва преподобного Антонія

     чи Наливайка мученицька смерть?..

     Вже скрізь у нас є різні школи братські.

     Пів—України — сироти козацькі...

     Такі ж гіркі, такі ж безобороннії!

     А їм все те ж — про подвиги Февронії.

     Бо вчити дітей треба на прикладах власної історії. Ця історія — не видумана, вона жива в пам'яті людській. На цій пам'яті й слід виховувати патріотів. Гаряча пристрасна промова дяка про героїв України, у тому числі й про Чурая, батька Марусі, викликає в пам'яті дівчини живі картини, спогади про ту страшну зиму, коли вороги постинали голови п'ятьох козацьких старшин, серед яких був і її батько. Але, заплакавши, дівчина так і не зізналася, що вона — дочка славного Чурая. Пишатися батьком, любити його, шанувати його пам'ять вона вміла, але користатися його ім'ям вважала негідним.

     Одного разу дяк розповідає Марусі й про своє життя. Він теж колись кохав. Та коли його панна погребувала українською мовою, назвавши її «хлопською», він зрікся любові, бо то була чужа йому людина. Сумом відлунюють слова дяка:

     Ну, та й нічого. Так мені і треба. Немає щастя, — можна жити без. В душі людській, крім видимого неба, є одинадцять всячеських небес.

     Був регентом і був я канархистом. Любив людей і обминав юрму. І відзначався коромольним хистом — несклонностю к духовному ярму...

     Бував я скрізь. Душа у мене боса. Пройшла тернами множества земель... Пізнав любов, пізнав я і ненависть. Гарячий був, доходив до нестям. Колись я жив. Тепер я розминаюсь з людьми, з лісами, з небом і з життям.

     Зустріч із хорошою людиною, прості й мудрі слова трошки загоїли душевні рани Марусі Чурай, розрадили її.

     Очима дяка вона бачить і Київ, і людей навкруги, по—своєму переживаючи події не тільки свого життя, а і відчуваючи подих історії, її велич:

     Тепер у Лаврі—де вже ті ліси? Де молитовна тиша над лісами? Лише Дніпро, брат вічності й краси, тече в лугах тих самих і так само.

     Усі тут рівні перед Богом і перед цією вічною величчю краси: