Карнавал у Марокко: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Спасибі. Але тільки після вас.

Тієї ж миті пан Дантон зник, наче й справді побіг показати, як це робиться. Насправді він нікуди не побіг — хтось просто відсунув його, наче шахового пішака.

Цей «хтось» був чоловік у білому, з прилизаним і блискучим, як халяви, волоссям. Він протиснувся аж до боксерів і обернувся. Під носом у нього стирчали вусики, схожі на олівець чи другий рот, який завжди усміхається.

— Стоп, хлопці! — наказав він. Зачекав, поки боксери підійдуть до нього. Потім оглянув присутніх, немов порахував їх. Нарешті заплескав у долоні: — Mesdames et Messieurs![4] — Вимова у нього була м'яка й шепелява, але голос дзвінкий. Він відрекомендувався.

Так Ота Скала вперше почув ім'я Раймундо Перрейри. Нічого в Раймундо Перрейрі йому не подобалося, а проте він слухав, що каже цей чоловік, бо то було досить цікаво:

— Дами й панове! Ці спортсмени, якими я керую, належать до європейської боксерської еліти, пливуть до Марокко, щоб і там продемонструвати своє мистецтво, щоб і Африка дізналася про найжорстокіший і наймужніший спосіб бою. Цікавість, яку ви вже виявили до тренування, свідчить, що їхня місія не буде марна.

Раймундо Перрейра замовк і облизав губи. На ньому був вишуканий костюм з білої фланелі, та, попри це, щось у його словах, у всій його постаті нагадувало штукаря з вар'єте, який вийшов у зношеному фраку на естраду й от-от почне витягувати з циліндра кролів. Він уже готувався до цього, вже підняв у широкому жесті руку…

— Дозвольте мені познайомити вас із своїми борцями: Каміль Верхарт, Бельгія, чемпіон Фландрії!

Чоловік зі шрамами на обличчі ступив крок уперед і кивнув головою, мовби сказав: «Так, це я, не сердьтеся».

— Марсель Петіжан, Франція, чемпіон Ельзасу!

Хтось у юрбі зааплодував, мабуть, із почуття патріотизму, а Марсель Петіжан, — чорнявий худий молодик, — почав так радісно кланятися на всі боки, що можна було подумати, ніби він усе життя чекав тільки цієї хвилини й тому не їв і не спав.

— П'єтро Сокко, Італія, дворазовий чемпіон Тосканії! Чоловік з маленьким ротиком і з гадюкою на грудях поволі вийшов наперед і, примруживши очі, озирнувся…

Ота Скала не втримався й голосно зареготав.

Те, що тут відбувалося, було очевидне шахрайство, і він не розумів, як до цього можна ставитися серйозно. Перрейра знайшов у балаганах кілька професіоналів третього класу, зробив із них чемпіонів і подався до Африки, де нема конкуренції і де можна на цьому заробити. Зробити бізнес, за словами пана Дантона. Якби хтось зааплодував П'єтро Сокко так само, як Марселеві Петіжанові, сміх Оти Скали потонув би в оплесках, і його доля склалася б інакше. Але П'єтро Сокко не вважав навіть за потрібне вклонитися, й глядачі покарали його мовчанкою. І серед тієї тиші Отин сміх пролунав, наче дзвінок.

Раймундо Перрейра миттю звівся навшпиньки і вп'явся очима в натовп.

— Це ви сміялися, шановний? — тицьнув він на Оту пальцем.

Ота посміхнувся.

— Ну то й що?

— Нічого. Але ви, певне, мали на це якісь підстави?

— Навіть кілька, — сказав Ота. — Бо я дещо тямлю в спорті.

— Невже? — захоплено вигукнув Раймундо Перрейра. — Може, ви ще й боксер?

— Як це ви вгадали? Я — чемпіон Полярного кола. — Ота гадав, що це прозвучить, як дотеп, і, крім того, як недвозначний натяк на Перрейрині фальшиві титули. Але це нікого не вразило, ніхто цього, мабуть, не зрозумів. І Оту це трохи збентежило.

— Який щасливий випадок! — заплескав у долоні Раймундо Перрейра й ворухнув пальцем. Люди перед ним розступилися, немов од помаху чарівної палички, і він опинився перед Отою. Зацікавлено оглянув його від голови до п'ят. — Чудово! В такому разі ви, гадаю, охоче виступите проти котрогось із моїх хлопців.

— І не подумаю, — відповів Ота. Він уже сердився на себе за свій сміх. Адже цю ситуацію можна було б, зрештою, передбачити. Цьому чоловікові потрібна дешева реклама — він пливе до Марокко заробляти гроші, а люди, що витріщають тут очі, — зародок його майбутньої публіки; коли пароплав допливе до Африки, вони роз'їдуться по найвіддаленіших куточках і підготують для Перрейри грунт. І він, Ота, в цьому допоможе Перрейрі, навіть більше — йому ще й добряче намнуть боки.

— І не подумаю! — повторив він.

— А чому? — люб'язно запитав Раймундо Перрейра і поклав йому на плече руку.

— Не торкайтеся мене!

Перрейра посміхнувся.

— Мене ви можете не боятись, я не боксер.

І Ота раптом побачив, що юрма відступила, що він стоїть із Перрейрою посеред кола і що він — той кріль, якого цей штукар витяг за вуха з циліндра й тепер показує публіці.

[4] Дами й панове! (Франц.)