Карнавал у Марокко: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Воно було спокійне, як ставок, по блідому небу пливли білі клапті, наче хтось подер бурнуси всіх арабів, які були на палубі, й для забави розвісив їх у повітрі. Араби непорушно сиділи серед своїх клунків, самі схожі на ті клунки.

Дивлячись на них, Ота закурив сигарету й вирішив докладніше розпитати пана Дантона про діло, яким вони захопилися.

В цю хвилину зійшло сонце й заграло у волоссі подружжя Перрейрів.

Ясна річ, Ота їх не знав і не відав, що цей чоловік на верхній палубі — Раймундо Перрейра, а тінь позаду — його дружина. Він звернув на них увагу через те, що Раймундо Перрейра нахилив голову і в його чорному, блискучому, немов лакованому, волоссі сонце утворило яскраву білу пляму. За хвилину Перрейра підвів голову, й Ота кілька секунд розмірковував, чому той здається йому таким примітним. Спершу він ладен був повірити, що справа тільки в його лакованому волоссі. Потім зрозумів, що це не так: причина була у вусиках.

Вусики пана Перрейри стирчали під самісіньким носом і були рівненькі, як олівчик, тільки кінчики ледь-ледь загнулися вгору. В цьому не було нічого особливого, і все-таки… Все-таки це викликало в Оти дивне враження, ніби нагорі стояв чоловік з двома ротами, один із яких, верхній, усміхається незалежно від того, що робить нижній: хмуриться, плаче, здригається від болю чи від люті… Це було схоже на машкару, надіту на обличчя там, де її ніхто ніколи не носить.

За чоловіком з вусиками ворухнулася тінь, скісне проміння сонця замерехтіло в ясному волоссі й утворило ореол. Це був чудовий ореол, набагато кращий за німб на іконах. Здавалося, довкола обличчя жінки поблискують дрібненькі шовкові вогники. Та навіть не це було найгарніше: світло вогників падало на обличчя і вкривало його ніжним, прозорим сяйвом, яке стерло всі тіні й залишило тільки щось схоже на видиво, котре іноді постає в людини перед очима. Щось нематеріальне, ніжне, недоторканне. Ніби слід подиху на склі, який за мить безповоротно зникне.

Зненацька жінка ступнула крок уперед, ореол довкола її голови зник, і тепер перед Отою стояла звичайна білявка. Але на її обличчі зостався відбиток сяйва… принаймні Оті так здалося. Він знав, що це безглуздя, що світло не залишає слідів, коли воно щезає. Знав, що Есе це тільки гра сонця, про яку жінка, певне, й не здогадувалась. Проте це було надзвичайно гарно, і враження лишилося. Це була найчарівніша жінка, яку він будь-коли бачив у своєму житті.

Він довго дивився на неї, сховавшись за вентилятором. Бачив, як вона сперлася на поруччя біля чоловіка з вусиками і як той узяв її під руку. Отже, вони справді були близькі, хоч зовсім не підходили одне одному. Чому вона вибрала саме його?..

Ота був здивований. Коли за хвилину вони пішли, — чоловік з вусиками усе ще тримав її за лікоть, — Ота Скала дивився їм услід, відчуваючи безпорадну злість. Йому було шкода її.

Він подивився на океан. І подумав, що якби у них вийшло з авторемонтною майстернею, то, він, чого доброго, зміг би й оженитися. Не зразу, а, скажімо, через два-три роки, може, раніше, а може, пізніше… Взяв би її гарненько під руку, — власне, вона взяла б його, — і вони пішли б до вівтаря. Певно, в Марокко є церкви, а якщо нема, то якась ратуша там усе-таки знайдеться…

Йому стало ніяково. Це були безглузді й незвичні думки. Найголовніше незвичні. З ним ще ніколи не траплялося, щоб він думав отак про якусь дівчину. І взагалі ніколи, навіть мимохідь, він не думав про одруження, хоч гуляв не з одною дівчиною. Серед них були вродливі, багаті, як, наприклад, Бланш із Страсбурга… І ось тепер він здалеку побачив незнайому жінку, і у вухах наче органи грають. Дивина! Таж він її, по суті, не бачив навіть так, як бачать людину через вулицю — взагалі не бачив її всю, а тільки від пояса й вище! Хтозна, може, в неї огидно тонкі ноги або, навпаки, страшенно товсті. Таке буває дуже часто…

Він засміявся. Еге ж, таке буває… Але він, можливо, їй це пробачив би. Можливо. Певно сказати цього він не міг.

А може, це зіпсувало б усе враження й ілюзія розвіялася 6. І, певно, так було б краще. Як тільки людина починає дуріти, вона повинна вміти зупинити себе. Ще дякувати богові, що ця дівчина зайнята, може, навіть і заміжня. Бо, чого доброго, він іще почав би бігати за нею по пароплаву, а тоді й по всьому Марокко, умовляв би її: «Дівчино, станьте моєю дружиною, дуже прошу! Я вас люблю, і в мене є велика авторемонтна майстерня. Заживемо з вами як у раю!» Ота засміявся, перевів дух і знову засміявся. На цьому все скінчилось. Він більше не думав про ту жінку. Дивився на гру гостроносих дельфінів, які вистрибували з хвиль і знову пірнали, блискучі й гладенькі, ніби виточені… Потім до нього знов повернулася думка про авторемонтну майстерню — «його майстерню», як він уже називав її в думці, — і Ота зосереджено почав обмірковувати, де що розмістити.

Якось вийшло так, що свою майстерню, весь той будиночок він уже бачив перед собою, наче реальну річ, у якій нічого не можна змінити. Це був побілений одноповерховий будинок з пласким дахом і гранчастою башточкою, де він, Ота, мав свою кімнатку. На башточці сяяли неонові написи: «Автосервіс», «Ремонтні роботи», «Бензин»; унизу були широкі ворота, що вели до прямокутного приміщення з великими вікнами; з того приміщення видніли пальми вздовж шосе, під пальмами — червона бензоколонка з білою кулею… Це стояло в нього перед очима, незмінне й непорушне, мов на фотографії; написи весь час горіли, бо — дивна річ — зовні своє королівство він завжди бачив у нічному освітленні, хоч усередині був день, а за вікнами зеленіли пальми, наче наліплені на голубому небі.

Він не знав, чому воно так, але зовсім не дивувався. Коли вчора пан Дантон уперше заговорив про авторемонтну майстерню, звідкись виринула ця картина, така чітка й конкретна, що просто не можна було в ній сумніватися. Крім того, картина була приємна і цілком його задовольняла. Нічого іншого й нічого більшого він собі навіть не бажав. Тільки щоб були машини, багато машин, фрезерних, свердлувальних верстатів, автоген — усе, як годиться в майстерні. Інакше він не зміг би працювати як слід, робити великий ремонт, а це було б прикро…

Він схилився на поручні, Ніс «Менари» краяв море, наче то була не вода, а сир. Грона бризок злітали вгору, на мить зблискували веселкою, щоб потім знову впасти, злитись із спіненою масою, яка тікає назад, квапливо облизуючи борти судна. І знову, й знову бризки злітали великими, розтріпаними гронами, й здавалося, що вони весь час одні й ті ж… так само, як здавалося, що ніс судна розтинає весь час одну й ту саму хвилю або той самий клапоть океану.

Ота пильно дивився на цю гру бризок, наче, хотів закарбувати її у своїй пам'яті, але всі його думки снували навколо майстерні. Дванадцять тисяч франків — жалюгідно мало, щоб обладнати її як слід. «Кажуть, у Марокко дешеве життя? Що з того! Всі промислові вироби доводиться везти через море. Зрештою і машина з других рук буде дорожча, ніж у Франції. Це безсумнівно, бо машина — річ дорога. І хай пан Дантон не малює мені все в рожевих барвах… Так, я, мабуть, почну з малого. Спершу робитиму тільки дрібний ремонт і до більшого перейду тільки тоді, коли як слід обладнаю майстерню. Коли зароблю на машини. Це може бути скоро, але краще на таке не розраховувати. Ні, я не поспішатиму й не обкрадатиму людей. Бо поганої репутації позбутися важко, навіть коли б… Ні, ні, я на таке не піду. Навіть коли б вони хтозна-як хотіли — пан Дантон і та його сестра».

Ота випростався, сповнений рішучості. Сонце підбилося вже високо, починало припікати, і він здивувався, що простояв тут у задумі майже годину.

Ота подався до їдальні. Може, ще застане там пана Дантона й одразу скаже: «Викиньте з голови думки про швидке збагачення. Мала рибка — теж риба; головне ж — солідна фірма». Пан Дантон, можливо, почне викручуватись або скаже: «Ваша правда, друже!», а потім усе робитиме по-своєму. Чи, може, не він, а його сестра.

Ота зупинився. Сестра йому не сподобалася з самого початку. Якась потвора — певне, дуже енергійна. Все це випливало з того, що розповідав пан Дантон: «Моя ферма — тобто ферма моєї сестри». Мабуть, сестра дає йому відчути, що хазяйка вона. Від цього важко відвикнути — вона захоче втручатися і в справи майстерні. «Але зась! Я даю третину грошей, свої знання й руки. А вона ж тільки гроші… А як, власне, ми ділитимемо зиск?..»

Ота раптом помітив, що знову стоїть біля поручнів і дивиться, як вирує внизу вода. Про сніданок геть забув. Глянув на небо. Сонце підбилося щонайменше на два щаблі драбини. Він побіг до їдальні. Там було майже порожньо, певно, всі вже поснідали.

Ота квапливо пив каву й озирався, чи не прийшов пан Дантон. Після вчорашнього він почував себе самотньо за цим столом, до того ж йому треба було домовитися з тим курячим чоловіком ще про всякі речі. Щоб наперед усе було ясно. Але пан Дантон не приходив, і Оті нічого не лишалося, як знову вийти на палубу. Ніс пароплава й досі був порожній, лише кілька поодиноких постатей виднілось там і араби сиділи на своїх клунках, схожі на кокони. Ота пішов на корму. Там людей було, мов на торговищі. Він помацав нагрудну кишеню, чи на місці гаманець, застебнув піджак на всі ґудзики і почав проштовхуватися вперед.

Посеред юрми, на вільному просторі між коловоротом та бухтами канату через скакалку стрибали двоє чоловіків, а третій гамселив кулаками по мішку, підвішеному на підіймальному крані.

Вони були в білих спортивних трусах і блакитних майках з великими білими емблемами. У того, біля мішка, на грудях була намальована звивиста гадюка, хоча йому краще пасував би кінь — такий він був кощавий, високий, з довгастим черепом.

Старший — років тридцяти п'яти, чоловік із скакалкою — мав укрите шрамами, схоже на поле бою обличчя й безформні обрубки вух, а на емблемі у нього був їжак. Другий, молодший і чорнявий, з запалими худими щоками, мав на грудях зайця. А втім, може, то був кріль чи навіть кіт.

В першу хвилину Ота не знав, що про них і думати. Очевидно, то були боксери. У того зі шрамами на обличчі за плечима, певно, були сотні боїв, і кар'єра його вже закінчувалася — він стояв. на початку дороги, що вела тільки на боксерський цвинтар. Худий чорнявий парубок, який стрибав біля нього через скакалку, навпаки, здавався початківцем. Чи, може, то був не початківець, а лялечка, з якої боксер ще тільки вилупиться. А може, й не вилупиться… Невже вчитель і учень?

Щось не схоже: старий зовсім не звертав уваги на молодого. І Ота зметикував, що вони обидва, мабуть, запасні партнери третього, оцього коня з гадюкою на грудях, який бавився з мішком. На вигляд він був найспритніший, і обличчя його було зарозуміле, якщо не пихате. За хвилину він, мабуть, кине мішок і почне гамселити по них, по цих двох живих мішках — ці запасні партнери, по суті, були не що інше, як два мішки м'яса…

Ота протиснувся ближче, щоб краще роздивитися обличчя Гадюки-Коня. На голові — біленький проділ, волосся коротко підстрижене, але спереду біля проділу воно було довше, і від того складалося враження, ніби над самим чолом сидить метелик, який цілує свого улюбленого чемпіона або щось йому нашіптує. Це було трохи кумедне, проте досить виразне уявлення; здавалося, досить плеснути в долоні або махнути рукою, як метелик полетить і боксер залишиться без окраси, а може, й без порадника. Та не зачіска надавала Гадюці-Коневі такого характерного виразу. І не очі, й не плескатий боксерський ніс, а маленький рот, який скоріше пасував би його синові…

Хтось смикнув Оту за рукав — пан Дантон, очі палають, усмішка на все обличчя.

— Дивитесь на боксерів? То чого ж стоїте, друже? Біжіть нокаутуйте їх!