Карнавал у Марокко: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мірко Пашек

КАРНАВАЛ У МАРОККО

^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{Ілюстрації та художнє оформлення Г. С. Ковпаненка}

_{Авторизований переклад з чеської ДМИТРА АНДРУХОВА}

_{Перекладено за виданням: Mirko Pasek. Karneval v Maroku. Mlada fronta. Praha, 1965.}

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Навесні 1932 року «Менара» вийшла з Бордо і за сприятливої погоди взяла курс до берегів Африки. Це був невеликий, старий, пошарпаний пароплав, і він тим важче прокладав собі шлях серед морських хвиль, що трюми його були заповнені новісінькими машинами марки «сітроен», гарними й лискучими, як щойно виловлена риба, а на палубах і в каютах аж кишіло пасажирів, котрим, за невеликим винятком, бракувало як блиску, так і краси. Машин було тридцять шість, а пасажирів триста двадцять дев'ять разом з паном Рене Дантоном та Отою Скалою.

Те, що пан Дантон ніколи не чув про Оту Скалу, а Ота Скала ніколи не чув про пана Дантона, — річ цілком зрозуміла: перший походив з Нормандії, а другий — із Чесько-Моравської височини, і ні той, ні той нічим у світі не прославився. Дивніше те, що вони не знали один одного в обличчя ще майже тридцять шість годин після того, як сіли на пароплав, хоч займали ту саму каюту третього класу і Ота Скала спав над паном Дантоном. Оце вже справді дивно… Але каюта була така темна, така тісна, — шість двоповерхових нар, і в перші години в ній копошилося стільки людей, — що Ота навряд чи звернув увагу на свого долішнього сусіду. Те саме можна сказати й про пана Дантона. Крім того, Ота ліг спати о десятій, а пан Дантон — тільки опівночі: він дуже любив свіже повітря і в місячні ночі охоче милувався зорями над морем. Зате — чи, може, саме завдяки тому, — він заснув одразу, тільки-но ліг. А Ота Скала ворочався ще години дві.

О сьомій він уже не спав. Злізаючи з нар, наступив на простирало пана Дантона й щось промимрив, вибачаючись. Та це було зайве, бо пан Дантон іще спав, закутавшись у ковдру аж по вуха…

Проти вчорашнього дня «Менару» хитало набагато відчутніше. Підлога в умивальні свідчила, що вночі декому було недобре. Ота глянув на віконце й побачив за ним клапоть сірого моря, яке здіймалося щораз вище, ніби хотіло помінятися місцем з небом.

Коли він вийшов на палубу, море розіслалося перед ним аж до обрію: над усякі сподівання, воно було не таке грізне, як здавалося знизу. Поблискуючи, мов сталь, море котило довгі, розмірені хвилі, і коли Ота примружив очі, йому раптом уявилося, що це не океан, а звичайнісінька хвиляста бляха, тільки неймовірно велика.

Було ще рано, і на палубі Ота Скала не зустрів нікого, крім закутаних у брудне ганчір'я арабів, що непорушно сиділи на носі пароплава біля свого багажу, самі схожі на клунки. Ніс пароплава підіймався й знову опускався, описуючи в повітрі дивовижні криві; Ота на мить задивився на арабів, намагаючись одгадати, чи є в цьому русі щось закономірне, систематичне, чи це тільки безладний танок. Але він так нічого й не одгадав, бо в голові йому запаморочилося, замлоїло під грудьми.

«Зараз почнеться…» — подумав він і приготувався до того, що в наступну мить йому виверне всі нутрощі, як отим в умивальні. На превеликий подив, він помилився. Нудити його перестало, голова теж не наморочилась. Проте він усе-таки завагався, чи йти йому снідати. Вирішив, що з порожнім шлунком і лежачи легше витримає хитавицю, й мерщій повернувся до каюти.

Вилазячи на свої нари, Ота знову ненароком наступив на ковдру папа Дантона й знову попросив пробачення. Пан Дантон саме продер очі й з півтемряви свого лігва люб'язно відповів. Так дійшло до знайомства, яке спричинилося потім. до багатьох незвичайних, здебільшого вельми неприємних речей.

Саме знайомство відбулося, однак, напрочуд буденно: пан Дантон поскаржився на негоду, Ота погодився з ним, щось промимривши собі під ніс. Відтак пан Дантон з гідністю відрекомендувався, і Ота Скала вважав своїм обов'язком зробити те саме.

— Скала? — перепитав знизу пан Дантон. — Ви італієць?

— Ні, — похитав Ота головою і ліг на бік. — Ні. Чехословак.

— О! — здивувався пан Дантон. — О! — Було видно, що це йому майже нічого не сказало. Проте, мабуть, щоб приховати збентеженість, він почав розповідати про своє ім'я. Мовляв, воно у нього дуже відоме й славетне, хоч він сам, на жаль, до цієї популярності зовсім не причетний. — Я хоч Дантон, — хихикнув він, — але чесно признаюся, що не родич тому знаменитому Дантону, якому Робесп'єр відтяв голову.

— Знаю, гільйотиною під час Великої революції, — озвався Ота згори.

Нари внизу зарипіли — жартівливий пан Дантон заворушився. Потім трохи здивованим хрипким голосом виразив щиру радість, що цей чужинець так добре знає французьку історію.

— Даруйте, мосьє, але хто ви? — запитав він з цікавістю, якої навіть не, думав приховувати. — Я маю на увазі, який у вас фах… Бізнес, metier[1], — додав для ясності, коли Ота забарився з відповіддю. — Точніше, яке у вас ремесло? Якщо, звісно, це не таємниця.

Ота Скала сказав, що тут нема ніякої таємниці. Проте не квапився відповідати. На той час він ніде не працював, а щодо ремесел, то за останні роки змінив їх стільки, що й сам до ладу не знав, ким себе тепер вважати. «Хоч з торбою йди», — казали колись про таких у нього на батьківщині.

Але чи була в цьому його провина? Хоч скільки він про це думав, завжди доходив висновку: не було. Йому здавалося, що він просто народився в лихі часи і в поганім краї. Лихі часи — то 19141–1932 роки, а поганий край — Східна Чехія, точніше, Бржежанки на Височині. Батько його робив напилки, як майже всі малоземельні селяни в їхньому селі, але хлопець прагнув чогось кращого, кваліфікованішого, отож і вивчився в Броді на слюсаря. Це було його перше ремесло. Та коли вже він вивчився, майстер звільнив його, щоб не платити платні, і Ота сів у хаті поруч батька виготовляти напилки; не пощастило уникнути їх. То було його друге ремесло, хоча сам він це за ремесло не вважав. Ота шукав пристойної слюсарської роботи, проте нічого путящого не знаходив. Хотів уже податися до Праги чи кудись далі від дому, копи саме якийсь підприємець одкрив біля шосе авторемонтну майстерню. Клієнтів не бракувало, і шеф почав шукати собі помічника. Ота найнявся до нього, набувши так третього ремесла, хоча й без свідоцтва. Оскільки він тепер був автомеханік, а ті, як відомо, пішки, не ходять, то склав із п'яти старих поламаних мотоциклів сяку-таку чмихавку. На ній регулярно їздив до Брода спершу до дівчини, а потім на змагання з боксу.

Бо та дівчина, Юлька, мала брата, який подавав надії у місцевій команді боксерів і одного разу пригрозив, що перестріне Оту в темному місці й розвалить йому голову, коли той не дасть спокій його сестрі. Він і справді перестрів Оту, але сутичка між ними скінчилася дивно: Юлька втратила залицяльника, зате команда боксерів здобула надійного бійця другої напівсередньої ваги. Хлопці домовилися, «що поміряються силою», коли Ота стане гідним супротивником Юльчиного брата. Через два роки Ота й справді став таким, і між ними відбувся двобій, не за Юльку (вона давно вже працювала в Празі), а за честь. Наслідок — перемога Оти в третім раунді, хоча й не дуже радісна. Коли на другий день Ота запізнився на роботу, до того ж одне око у нього зовсім не розплющувалось, а друге розплющувалося тільки наполовину, шеф розсердився й одразу вигнав його з роботи, сказавши, щоб ішов у боксери-професіонали, якщо такий гарячий до бійки.

Ота й пішов би, долучивши таким чином до своїх трьох ремесел четверте, але для професіонала був ще дуже мало обстріляний. Отож він знову виготовляв напилки, боксував, слухав батькові докори… Потім продав мотоцикл і покинув бокс, щоб мати дома спокійна в кишені гроші. Через два місяці грошей лишилося тільки на дорогу до Франції, куди його тягло уже давно. Він часто чув од тренера, ніби у Франції можна легко прожити якщо не за рахунок боксу, то працею рук, бо там потрібні вмілі, кваліфіковані, чесні, руки.

Так вийшло, що в двадцять один рік Ота опинився у німецькому містечку Келі на французькому кордоні, де вивчав німецьку мову і мив у готелі посуд, і це можна назвати ще одним його ремеслом. Заробивши на квиток, щоб проїхати декілька кілометрів далі, він перетнув кордон і кинув якір у Страсбурзі — знову мив посуд, бо й у Франції слюсар, майстер напилків, автомеханік чи боксер нікому не був потрібен. Посуд тут був такий самий масний і бридкий, але середовище куди приємніше, ніж у Келі, вже хоча б тому, що знання німецької мови скрізь відчиняло перед Отою двері й у нього з'явилася надія стати офіціантом. І звичайно, ще й тому, що в хазяїна готелю була дочка, Бланш, якій подобалися кучері боксера з Бржежанок і яка потай ретельно навчала його французької мови. Дізнавшись про це, пап а так лютував, що Ота волів зникнути із Страсбурга: він міг це собі дозволити, бо вже мав деякі заощадження і досить пристойно калічив мову Вольтера.

Опинився він аж у центральній Франції на шахтах в Епінаку, де дуже потрібен був досвідчений ремонтник. Так Ота долучив до своєї колекції ремесел ще одне й досить славне, бо ремонтник — людина, яка розуміється на всьому.

[1] Ремесло (франц.).