Ідуть роботарі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Маємо час. Сідай, відпочинемо.

Вони сіли недалеко від приймача. Тім вийняв цигарку і хотів запалити її, але Боб суворо спинив:

— Ти що, здурів? Хочеш, щоб полісмен, проходячи вулицею, побачив світло і зацікавився ним? Тім, з якого часу ти знов перетворився на дитину?

— Ну, не буду. Просто дуже втомився. Ти гадаєш, мені було легко вимахувати руками на дереві? А потім знов-таки не було часу відпочити.

— Згоден, що махати руками взагалі не така легка справа. Проте, хіба я тобі погано порадив?

— Авжеж ні, — відповів Тім. — Головне те, що я не знаю цієї триклятої азбуки Морзе. Записав те, що відповіла Мадлена, а що саме — чорти його знають. Самі тобі крапки та риски. Молодець той Петер Шванген, одразу прочитав!

— На те ж він і телеграфіст. Але вона все ж таки не встигла тобі всього переказати?

— Так. Урвала на слові «потім». Здається, до камери прибігли поліцаї, що помітили її рухи. А от я зараз спробую.

— Чи не рано?

— Ні. Якраз пів на восьму.

Тім підійшов до приймача, намагаючись роздивитися його ручки.

У темряві не було майже нічого видно. Тім вийняв а кишені маленький електричний ліхтарик і освітив ручки приймача.

Ось вони, ті вимикачі, про які казала Мадлена. Один з написом «струм», другий — «екран». Обережно, ледве доторкаючись, він повернув перший вимикач: лампи приймача засвітилися блідим жовтуватим світлом.

— Так, — похвально відгукнувся Боб.

Тім ще обережніше повернув другий вимикач: екран, уже знайомий йому з попередньої розмови з Галераном, засвітився приємним яскравим блакитним світлом. Здавалося, усе було гаразд. Правда, на екрані поки що нічого не було видно. Ним пропливали лише безформні світлові хмарки, що, здавалося, закривали собою всю поверхню екрана. Але це було, мабуть, тому, що Галеран ще не починав свого пересилання.

— Е, Тім, ми забули дещо зробити! Адже з вулиці можна побачити і тебе, і мене при цьому світлі. Гаси, я тобі кажу!

— Та…

— Гаси, упертий чортів сину!..

Тім вимкнув приймач, Боб підійшов до вікна і щільно затулив його завісою; те ж саме він зробив і з другим вікном. Потім він звелів:

— Ну, вмикай. І можеш тепер запалити цигарку. Закурю і я.

Тім знов увімкнув приймач. І майже одночасно на екрані серед світлових хмарок почала вимальовуватися знайома вже Тімові постать Галерана. Далекий співбесідник мов уважно придивлявся з екрана, ніби шукаючи чогось в кімнаті.

Тім проговорив, як колись Мадлена, прямо у мікрофон, що висів перед його обличчям:

— Добрий вечір, товаришу Галеран!

Вираз обличчя Галерана не змінився, залишаючись таким же підозрілим, мов він не чув вітання Тіма. Ще через кілька секунд його губи ворухнулися, і він заговорив, не змінюючи виразу обличчя:

— Хто це коло приймача? Мені потрібна Мадлена Стренд.

— Це я, Тім Кроунті.

— Я вас не бачу, — відповів холодно Галеран. — Я маю справи до товаришки Стренд.

— Вона заарештована, — похмуро відповів Тім. — Вона доручила мені вислухати вас про справи двадцятого числа.

Все одно, Галеран дивився підозріло. Він запитав:

— Чому ви не вмикаєте світла? Адже я вас не бачу. А мені треба пересвідчитися, чи це дійсно ви розмовляєте зі мною?