Ідуть роботарі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та яка там професіональна організація? — пролунав чийсь голос. — Не чіпляйся ти за неї. Кажи сам за себе.

— Професіональна організація — це ми, — додав ще хтось з натовпу. — Бо ми всі разом, єдиним фронтом боремося з капіталом. А ти від чийого імени говориш?

Чолов’яга в окулярах надзвичайно вміло робив вигляд, що не чує неприємних речей. Він спокійно продовжував:

— Ми завжди попереджали вас. Завжди піклувалися про ваші інтереси. Дехто з вас піддався на приманку комуністів. Помилився, значить. А тепер ви і самі бачите, що ми були цілком праві. Чи не так?

Він трохи перечекав, прислухаючись, чи не почує все ж таки звідкись хоча б поодиноких вигуків підтримки й згоди. Але робітники суворо й сухо мовчали. І чолов’яга в синіх окулярах заговорив далі, ще солодкіше, ще лагідніше:

— Знову ми, професіональна організація, звертаємось до вас з щирим закликом: киньмо страйк! Навіщо продовжувати далі такий недобрий лад? Компанія за останніми відомостями згоджується дещо збільшити зарплату і навіть зменшити на півгодини робочий день. Це просто надзвичайно, як добре ставиться до нас з вами компанія містера Говерса…

— До тебе, але не до нас! — почувся вигук зовсім недалеко від промовця.

Секретар скривив обличчя, але проковтнув цю пілюлю, немов не помітивши її.

— Чого нам ще треба? — вів він далі. — Навіщо продовжувати це божевілля? Зрадники-комуністи нівечать вам життя, проженемо їх! Установимо спокій та дамо можливість професіональній організації договоритись з компанією, дбаючи тільки про ваші інтереси…

— Отак, як досі дбали? — несподівано пролунав той самий голос, але вже зовсім близько від нього.

— Мерзотнику, скільки штрейкбрехерів надіслав Говерсові? — додав другий голос.

— Та чого його далі слухати! Доведемо негідникові, що ми ще не зовсім позбулися м’язів.

— Ану, злазь із паркана, приятелю! Зараз ми з тобою поговоримо як слід. Та не піднімай ногу, все одно стягну, — вже зовсім не жартуючи перейшов від слів до діла хазяїн першого голосу.

Жалісний зойк і лементування чолов’яги в синіх окулярах потонули у роздратованому гомоні натовпу. Здаля було видно лише, як підіймалися і опускалися руки, зрідка чути було важке гупання, мов кілька дужих боксерів невтомно тренувалися, оброблюючи своїми важкими кулаками шкіряний тренувальний м’яч.

Через дві-три хвилини загін полісменів дістав негайний наказ: врятувати містера Топкінса, секретаря професіональної організації, від самосуду роздратованих робітників. Загін, енергійно працюючи гумовими палицями, почав врятовувати містера Топкінса, що тепер літав легше від волейбольного м’яча між розлютованими робітниками, збираючи щирі подарунки з важких ударів.

Містер Топкінс верещав, як порося; свої сині окуляри він уже давно загубив десь, і звільнені від них вузенькі його очі з білявими віями безпорадно озирались в усі боки, шукаючи допомоги. Лише після тривалої бійки з робітниками полісменам пощастило відбити нещасного секретаря.

Але додому він іти сам не міг. Довелось відвезти його до лікарні, де він і залишився — приблизно тижнів на два, бо навіть звиклий лікар жахався кількості синців, що оздоблювали обличчя та тіло шановного містера Топкінса.

Така була перша подія того дня. Робітники були надто знервовані, щоб цілком панувати над собою. Страйковий комітет ледве стримував їхнє бажання стати до відвертого бою з поліцією. Цього не можна було дозволяти ні в якому разі. Комітетові привезли з центру повторні категоричні директиви:

«Всіма способами підтримувати страйк, уникаючи одночасно будь-яких сутичок з поліцією або нападів на завод тощо. За нашими відомостями, Говерс з групою капіталістів, на підприємствах яких теж спалахнули страйки, добився від уряду згоди посунути до заводів військо, як тільки станеться перший відвертий виступ робітників. Майте на увазі, що недалеко вашого міста табором стоїть численне військо. Воно чекає лише наказу сунути на місто. Отже, можна навіть передбачати, що уряд через поліцію спробує спровокувати такі виступи. Бережіться провокаторів!»

Далі директиви оповіщали про те, що завтра будуть надіслані гроші, і закінчувалися так:

«Ще кілька днів треба перечекати, бо досі не остаточно з’ясувалися наші сили. Через два-три дні ви одержите чотири вагони зброї. Цей вантаж буде під маркою «залізного краму». Приготуйте приміщення і добрих людей для розвантаження, бо це треба буде зробити протягом однієї ночі».

Отже, члени страйкового комітету суворо спиняли всякі наміри робітників заходити в сутички з поліцією, хоч, одверто кажучи, їм самим давно вже свербіли руки зробити те ж саме.

Ні Боба Леслі, ні Тіма Кроунті біля заводу не було, бо їх старанно розшукувала поліція, яка працювала тепер особливо сумлінно під керівництвом нового свого начальника, керівника організації «Бойових хрестів» Гордона Блека. Власне, шановний секретар профорганізації містер Топкінс мав усі підстави бути незадоволеним з такої лінії поведінки Гордона Блека: адже якби Гордон Блек не вимагав від поліції обов’язково спіймати Леслі і Кроунті, — поліцаї були б коло заводу під час промови містера Топкінса і, безумовно, не припустили б такого неввічливого вчинку щодо його персони.

Майк Тізман лежав у лікарні. Його стан був безнадійний. Куля штурмовика прострелила його легені. А що штурмовики тієї ночі випробовували надрізані кулі, то куля, яка влучила в груди Майка Тізмана, розплющилася всередині його тіла і вирвала, виходячи з спини, великий шматок. Лікар бачив, що Тізман умирає. Порушуючи правила поліцейської лікарні, він спитав Майка після останньої перев’язки, коли поранений, закривши очі, ледве чутно стогнав:

— Може, вам треба щось переказати на волю?

Майк Тізман, не повертаючи голови, подивився на нього стражденними очима і з зусиллям відповів, бо кожне слово завдавало йому болю:

— Якщо можна, передайте товаришам, що я хотів загладити свою мимовільну провину. Я повинен був знати… я ж не хлопчик… що поліція щось хотіла вчинити, випускаючи мене без причини на волю. Отже, я вмираю щасливий, що своєю смертю допоміг товаришам врятуватися і зберегти їхню волю для нашої загальної справи…

— Може, передати щось вашій родині?

Але Майк Тізман уже не міг відповідати, він і без того надто багато сказав. У нього пішла горлом кров. То був його останній день. Надвечір він помер.

Він лежав на цинковому столі трупного покою поліцейської лікарні, худий, блідий і витягнений, мов після страшного нападу свого звичного кашлю. Він лежав мертвий, так і не побачивши синього моря, так і не побувавши в Червоній Країні, не здійснивши постійної мрії свого довгого життя.