"Лахтак": читать книгу онлайн полностью и бесплатно

В цей час Кар підвів голову і побачив на даху штурманської рубки Котовая; він стояв і кудись уважно вдивлявся.

Штурман випростався і, нічого не сказавши своїм помічникам, гукнув матросові:

— Вахтовий!

— Єсть!

— Що трапилось!

— Чув ніби постріли звідти, від тих торосів, куди наші звіролови пішли.

— А ми нічого не чули, — сказав Кар і повернувся до помічників. — Так. Отак саме, Лейте, і ви, мабуть, не чули тих звуків, заклопотані господарством. — Помовчавши, штурман додав: — Отож я вважаю, що, починаючи відсьогодні, ми мусимо уважно стежити за тим, що робиться на палубі. Ви розумієте, чому я встановив безперервне чергування вахтових на палубі і чому, коли відбуває вахту Павлюк, я прошу вахтового штурмана палуби не залишати.

Місяць сховався за обрій, з очей зникли береги острова, темрява оточила пароплав. Лише мерехтіли зорі, і в синюватому мороці ховалися засніжені крижані простори.

— Наші мисливці щось затримались, — стривожився Кар. — Не заблудили б. Лейте, засвітіть огні.

Лейте пішов виконувати наказ. Але раніше ніж Лейте встиг засвітити ліхтарі, моряків стривожив крик Котовая:

— Oтто Рудольфовичу! На березі вогонь!

Кар і Запара подивились у бік острова.

Там, крізь темряву ночі, світився вогонь. Він горів чималим полум'ям, то розгоряючись, то пригасаючи, ніби хтось час від часу підливав у нього гасу. Ті, що стояли на палубі, завмерли в нерухомості. Аж ось трохи далі від того вогню спалахнув новий вогник, а далі ще один і, нарешті, ще один. Чотири вогнища палали на березі острова Місячної Ночі.

Розділ XIII

Коли б Стьопа за хвилину до того, як зробити постріл, повернув голову і глянув на високий, десятиметровий торос, що стирчав поблизу, він би надзвичайно здивувався. Наверху того тороса він би побачив високу постать людини, освітлену місяцем. Тепер та людина лежала коло підніжжя тороса. Вона посковзнулась і впала з висоти на дрібні уламки криги.

Гостроокий Вершомет перший побачив розпростерту людину.

— Хто це? — спитав Стьопа.

— Хтось з наших товаришів, — стривожено відповів Вершомет.

Але, нахилившись над людиною, він ніяк не міг пізнати, хто це такий.

— Ростом з Кара, — бурмотів він, — шапка ніби Запари, але що за кожушок? Це з песцевого хутра. Такого у нас ні в кого немає.

— Що він, мертвий? — спитав Стьопа.

— Зараз довідаємось, — не поспішаючи відповів Вершомет і, перекинувши людину на спину, просунув руку за пазуху.

— Живий, — промовив він, вдивляючись в обличчя.

Місячного світла, здавалось, ще було досить, щоб його роздивитись. На обличчі виднілась кров, і, можливо, це змінило його вираз. У всякому разі Вершомет ніяк не міг розібратись, чиє це обличчя.

— Здорово побився, — сказав мисливець. — Треба б зробити перев'язку. Чи, може, так потягнемо на пароплав? Тільки хто ж це такий?

Стьопа теж уважно розглядав обличчя. Помовчавши кілька секунд, він заявив:

— Дядьку Юрій! Цей чоловік не з «Лахтака». Це зовсім незнайомий.

— Правильно, — відказав мисливець, піднімаючи рушницю, що лежала біля розбитого, — таких рушниць у нас немає.

Справді, на «Лахтаку» було лише три рушниці, і Вершомет прекрасно знав кожну з них. До того ж дві з трьох були з ними.