"Лахтак": читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Розділ XI

З полагодженим стерном пароплав повільно пробирався між кригою. Погода стояла ясна, хоч і вітряна. Туман видно було лише на сході понад краєм небосхилу. Вітер дув із заходу і гнав кригу, а з нею і пароплав до берегів Північної Землі. Кар узяв курс в тому ж напрямі. Його план передбачав таке: використати всі можливості, аби вийти з криги, випередити її, знайти захисну місцину біля берегів якогось острова і об'якоритися. Вже там він вичікуватиме зручного моменту, коли крига дозволить пройти назад на захід.

Тепер дні швидко коротшали і сонце ледве підіймалось над обрієм. Зрідка над пароплавом пролітали чайки та кайри.

У цей день з «Лахтака» побачили надзвичайно білих, так званих снігових чайок. Мабуть, вони готувались летіти на південь. Проте присутність птахів свідчила, що земля мала бути десь зовсім близько. Справді, о першій годині дня Лейте перший помітив у тумані на сході щось подібне до берега. Через півгодини вітер підняв туман і за п'ять-шість миль від пароплава з явився гористий берег, укритий білими полотнами снігу й криги.

— Північна, Північна! — радісно гукнув гідролог. — Хай я буду не Запара, коли це не вона.

Всі, крім механіка, машиніста та двох кочегарів, що лишилися у машинному відділі, вийшли на палубу. Ніхто з них ніколи не бачив цієї землі. Адже пароплавів, яким щастило дійти до цієї землі, налічували лише одиниці. Кap, не пускаючи з рук бінокля, оглядав береги і раз у раз зазирав до карти, звіряв компас, поглядав на сонце і, нарешті, звелів стерновому закінчити курс.

— Де ми саме, Отто Рудольфовичу? — запитав гідролог.

— Якщо не помиляюсь, то перед входом у протоку Шокальського. Правда, я не зовсім певний у цій карті, а тих даних, що є в лоції[16], для мене дуже мало.

— Як можна бути непевним у карті, — здивовано вихопився Запара. — Адже дослідження Ушакова, Урванцева, гідрографів з криголамів «Русанов» і «Таймир»..

— Але, на жаль, у мене лише так звана радіокарта, складена ще перед тими плаваннями. Виходячи в плавання, ми не збиралися сюди й не захопили з собою карти цих островів.

Кар ще раз подивився на свою карту, на компас і задумливо промовив:

— Нічого не розумію. На карті, виходить, цей мисок мусить лежати від нас просто на північ, а тут, коли це справді він, то не стільки на північ, скільки на схід.

— Отто Рудольфовичу, це дуже просто, змахнув гідролог руками: на Землі Північній магнітних аномалій багато. Мало не в кожному кутку цих островів стрілка компаса інакше скаче і завжди обманює…

— Тьху! — сплюнув спересердя Кар, — я й забув про можливість аномалій.

Стьопа, почувши розмову між гідрологом і штурманом, вирішив звернутись до Запари із запитанням: А що то за радіокарта, та ще й брехлива?

— Друзі мої, — відказав гідролог, підходячи до гурту моряків, — коли хочете, я розповім вам історію відкриття й дослідження цієї землі, а також про радіокарту.

— Просимо, просимо! — загукали присутні.

— Я трохи знаю, але й мені охота послухати, — присунувся до гурту Вершомет.

Запара простяг руку, показуючи на берег, і почав свою розповідь.

— По той бік цієї білявої красуні лежить одне з найменш досліджених морів, так зване море братів Лаптєвих. Воно назване так за іменем братів Харитона та Дмитра Лаптєвих, що двісті років тому досліджували північний берег Сибіру. 1913 року в те море пройшла експедиція капітана Вількіцького на криголамах «Таймир» і «Вайгач». Експедиція була гідрографічна і головним своїм завданням мала виправлення старих і складання нових карт, потрібних для мореплавства — цих полярних морях. «Таймир» і «Вайгач» намагались пройти понад берегами Сибіру з Тихого океану в Атлантичний. Завдання це важке, і до того часу подорож удалося зробити лише шведові Норденшільду, що йшов з Атлантичного океану в Тихий на пароплаві «Віта».

Підійшовши до мису Челюскіна, криголами зустріли важку кригу і повернули на північ, шукаючи там, далі від берега вільного проходу.

Несподівано моряки побачили берег невідомої землі. Берег той простягався на північ. Два дні йшли пароплави понад тим берегом і, нарешті, повернули назад. Назвали ту землю іменем царя Миколи II. хоч ніяких прав на це той цар не мав.

— Теж мені великий мореплавець! — усміхнувся Лейте.

— Наступного літа, — продовжував Запара, — знову ті самі криголами підходили до цієї землі, але нічого нового не відкрили. Не вдалося тоді побачити ні того, де саме на півночі кінчається ця земля, ні її західного берега, що ось перед нами.

Після того кілька разів дослідники намагалися підійти до цієї землі з усіх сторін. Але з жодної сторони не вдалося.

Не вдалося це й знаменитому полярникові Роальду Амундсену.

1930 року радянський полярник, дослідник Ушаков, зголосився, що, коли пароплав приставить його на цю землю, він залишиться на ній і дослідить її. Криголамному пароплавові «Сєдову» вдалося підійти крізь кригу до маленького острівця Домашнього, що на захід від цієї землі. Той острів, кілометрів півтора завдовжки і третину кілометра завширшки, — гола скеля. На тому острові не росте жодної рослинки. Там навіть нема прісної води. На цю скелю висадили Георгія Ушакова з трьома його товаришами: геологом Урванцевим, радистом Ходовим і мисливцем Журавльовим.

Пробули вони там два роки То були два роки героїчного життя. Радист Вася Ходов залишався самотній на тлі місяці в маленькій хатині на острові Мисливець Журавльов запрягав собак і виїздив по кризі полювати на островах. Він запасав харчі для собак і людей, добував хутра білого ведмедя і песця. А Ушаков і Урванцев виїздили в далекі дослідницькі подорожі. Протока на сорок кілометрів відокремлювала їх острівець ви Землі Північної. Незважаючи на штормовий вітер, снігопад, завірюхи, проїздили дослідники сорокакілометровим крижаним мостом. Діставшись до Землі Північної, будували провіантські склади й рушали вздовж берегів цієї землі. Вони поклали собі об'їхати її довкола, занести ті береги на карту і в кількох місцях перейти ту землю впоперек.

Якось навесні, після двомісячної подорожі, Ушаков з Урванцевим повертались на свій острівець. Сонце стояло вже цілу добу над Північною Землею. Сніг танув, і з гір збігали струмки. Крига в морі чорніла й тріскалася. Поверх криги стояли калюжі талої води. Зморені собаки ледве тягли нарти. Ці вірні звірі то потопали в глибокій воді, то різали п'яти об гостру кригу й калічили ноги. Мандрівники шили собакам на лапи капшуки, але за годину-дві ті капшуки, пошматовані, лишались за нартами. Ішли морською кригою. Аж ось глибока розколина в кризі відгородила мандрівників зовсім від берега. Води на кризі все більшало, а темно-сіре небо над обрієм свідчило, що там, удалині, зовсім чисте від криги море. Товариші потрапили в таке місце, де вода доходила їм до пояса. Нарти й собаки спливали над водою. З великими труднощами вийшли вони на крижину, яка ще була міцною і майже не мала на собі води. На тій крижині протримались цілу добу. Надвечір узявся невеликий мороз, і тоді їм удалося вибратись на берег. Вони поспішали до свого острова, а дорога дедалі ставала важчою. Нарешті встигли вийти на берег острова Домашнього. Під кінець уже не собаки везли їх, а вони собак, поклавши тварин на нарти. Не скоро в собак позагоювались виразки на лапах. Але мандрівникам таки пощастило: другого дня вся крига між островом і Землею Північною розтанула, поламалась і перетворилась в крихку кашу.

— Значить, завжди треба поспішати, — знову вставив Лейте.

[16] Лоція — спеціальний розділ мореходної науки. Тут — книжка-довідник про певне море.