Небезпека: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він знову сів у свій куток і відразу помітив, що Лава стежить за ним з-під пальців. Чому б цьому типові не почитати щось? Або не подивитись у вікно на шереги дерев, що тікають назад, удалеч? Бентінг вибрав собі один журнал — цікавіший, — а інший (хіба ж не блискуча думка?) запропонував Лаві. Але той тільки іронічно посміхнувся, похитав заперечливо своєю гострою, мов у дятла, головою, і сказав:

— Дякую, пане Вагнер. Я в поїзді не читаю.

Бентінг почав читати, але думки в нього розбігалися. Зрештою він спіймав себе на тому, що, прочитавши рядків із десять, не зрозумів нічого. Він бачив слова, але не сприймав їхнього змісту. «Дякую, я в поїзді не читаю», — відповів йому той тип. Обурений до краю, Бентінг тримав перед собою журнал так, щоб відгородитися ним від Лави.

У вагоні деякий час панувала мовчанка. Було дуже тихо, можна навіть сказати спокійно. Це був вагон старого зразка з прохідними купе. Тому кожен пасажир був якоюсь мірою зв’язаний з іншими. Проте більшість сиділи, заглибившись у власні думки, байдужісінькі до навколишнього світу.

Бентінг удавав, ніби уважно читає статтю про якість телевізійних програм. Але підсвідомо пильнував, не пропускаючи повз увагу жодного поруху в вагоні. Тому він тонко відчував усі потаємні маневри Лави. Ось той підсунувся трохи вище. Підсунувся обережно, майже непомітно, про це можна було тільки здогадатись чи інтуїтивно відчути. Не було сумніву, що Лава й далі хотів тримати його в полі зору. Це вже стривожило Бентінга. Він знову відчув, як у цій тиші до нього підповзає маленькою гадючкою небезпека. Це відчуття не здивувало його. За останній час він навчився тонше чути, краще бачити, гостріше сприймати на дотик. Так ніби в нього, як у комахи, виросли особливо чутливі вусики, що вмить остерігають про небезпеку.

Лава раптом знову став утіленням небезпеки, яка безнастанно загрожувала Бентінгові і якої він намагався уникнути. Скільки ще разів має зупинитися поїзд, доки настане час виходити? Доки закінчиться ця поїздка, і мине постійна напруга, втома, кошмари, страх. Та маленька станція стане для нього, Альфреда Бентінга, кінцевим пунктом розпачу. Там він утече від гонитви і розпочне нову мандрівку крізь роки. Він відчував, як у всьому його тілі кров аж кипить, б’ється в жилах. На лобі виступили крихітні краплі поту, які пощипували шкіру. Так у нього завжди бувало, коли перехвилюється або понервує. Його сповнювало гостре почуття ненависті до Едуарда Лави, клятого мовчуна, що втрутився й порушив його спокій. Журнальна сторінка була явно недостатнім захистом від нього. Обопільна відраза між Бентінгом і Лавою ставала дедалі відчутнішою.

Бентінг ховався за розгорнутим журналом. У вагоні тим часом побільшало пасажирів. У всіх обличчя були байдужі, ніхто ніким не цікавився. Мов тяжкий тягар, несли всі вони трагедію самотності сучасної людини. Ключа до контактів з іншими було давно загублено. І гостріше, ніж будь-коли, відчував цю безмежну самотність Бентінг. Цей поїзд, як, зрештою, і кожен поїзд у всьому світі, віз людей, цілком чужих одне одному. Кожен індивід обростав усе густішою пліснявою. Єдине, що йому кінець кінцем лишалося, — це сумнівна дружба з власного тінню. Мільйони «я» в усьому світі, у кожному з його суспільних об’єднань, промовисто демонструють свою нездатність до любові. Вони чітко поділили цей світ, організували його за правилами геометрії. Тепер кожен у ньому повинен якось функціонувати, але вже ніхто не зможе в ньому жити, просто жити, як цього хотілося б, — у дружбі, без цивілізації, втішаючись благами нічим не обмеженої свободи…

Бентінг уже не читав. Він обмірковував хід подій і намагався заспокоїти себе. Цей Лава міг бути й винятком — людиною, яка прагне ставитись до інших по-дружньому. Все це безглуздо: його страх, небезпека і таке інше. Через його надмірне збудження звичайна собі людина — оцей Лава — перетворилася на якесь страховище. Перевтомлений дух Бентінга легко піддавався облудним уявленням. А цей Лава — ні в чому не винний бідолаха, як і тисячі інших, що їздять поїздами й вештаються по вулицях. Він, мабуть, і сам не розуміє, що часом клеїть дурня, діючи іншим на нерви. Чому він не ввійшов до вагона, як усі? Не зачепив би нікого, і ніхто б узагалі його й не помітив би. Усім було б тільки добре.

Бентінг уже майже заспокоївся, як його вразила нова зухвала вихватка Лави. Трохи вище над сторінкою журналу, біля віконної рами, раптом з’явилася його вузька рука. І це була рука вже не просто супутника, а ворога. Великим і вказівним пальцями Лава тримав око. Набагато більше, ніж Бентінг міг би собі уявити, Невже людське око може бути таким величезним? Трохи опустивши журнал, Бентінг глянув Лаві в обличчя. І вжахнувся, побачивши западину, з якої Лава вийняв око. Бентінг швидко нахилив голову, аби тільки не бачити тієї червоної дірки, Від огиди він аж затремтів. Але, повернувши голову, побачив, що решта пасажирів сидить спокійно, як і раніше, всі так само нудні, мов зів’ялі рослини. Ніхто не звертав уваги на Лаву, не помічав його дивної поведінки, Бентінг знову з огидою і водночас зачудовано глянув на те око між пальцями. Він і далі тримав перед собою журнал, але Лава простягав руку то вгору, то вбік, і його око весь час дивилось на Бентінга.

Бентінг відчув, що його починає нудити. Шлунок якось неприємно смикався, наче хотів вискочити геть із тіла. А те око перехоплювало світло, мов алмаз. Воно відсвічувало голубим блиском, а з протилежного боку мало тоненьку білу плівку, схожу на целофан.

«Негідник, — подумав Бентінг. — Вийняв собі око, щоб мене злякати. Але це не скляне око, воно рухається, воно дивиться! Нікчемний боягуз!»

Та він добре знав, що боягуз — він сам. Але не хотів у цьому признатися. Проте якщо він не боягуз, то має закликати Лаву до порядку. Стусонути його ногою. Покликати провідника. Зняти тривогу серед пасажирів. Та він сидів мовчки. Збентежений, змучений хворобою, безсилий вгамувати цікавість, Бентінг і далі дивився на Лаву і мучився від цього огидного поєдинку. Лава виявлявся дужчим, набагато дужчим за нього. Він був особистістю. Він не зв’язував себе ніяким етикетом. Він міг бути водночас і всім, і нічим. Будь-ким, кожним. Святим, проклятим, божевільним, артистом, жінкою чи дитиною. Лава був чорний, нечутливий, далекий і небезпечний, як сама небезпека.

Своїм єдиним оком Лава посміхався. Казати йому було нічого. Нарешті він стомлено опустив руку з оком на столик. Пальці повільно розтулились, і око покотилося по журналах Бентінга. Воно було надзвичайно рухливе й багатобарвне. Ніхто не міг собі навіть уявити, яке воно різнобарвне і яке слизьке.

Поїзд знову зупинився. Лава подивився своїм одним оком у вікно. Щось забурмотів, прочитав уголос назву станції, написану на стіні великими літерами. Тоді схопився й побіг до дверей.

— Колись іще побачимося, — приязно кинув він Бентінгові через плече.

Наступної миті Лава був уже на пероні. Він прикривав хусточкою жахливу яму на обличчі, а вільною рукою все ще посилав вітання Бентінгові, аж поки зник у вокзальному тунелі.

Око лежало на журналі. Бентінг приголомшено глянув на інших пасажирів. Ніхто й взнаки не давав, що теж бачить око. Невже вони не помітили того, що сталося? Це ж просто неможливо.

Поїзд мчав далі. Сповнений огиди, Бентінг спробував щось діяти. Він ухопився за багажну сітку і хотів підтягтись на руках угору. Його знову занудило. Він відчув у роті смак крові, але не знав, звідки вона — з горла чи з ясен. Йому стало млосно.

Поїзд у цей час вийшов на поворот. Око покотилося на край столика і звідти полетіло вниз. Металічно брязнувши, воно вдарилось об підлогу і розлетілося на скалки. Вони мали точнісінько такий вигляд, як нутрощі риби.

У цю мить Бентінг відчув у вагоні якесь замішання. Жінка, яка сиділа поблизу нього, раптом похилилася додолу, мов зомліла. Якийсь чоловік мало не спіткнувся об її ноги. Навколо Бентінга з’явилося багато людей. Вони дивились на підлогу і на нього. Щось кричали один до одного. Вагон сповнився безладним галасом і панікою. Невідомо хто чомусь смикнув аварійне гальмо. Поїзд задвигтів і, сердито сапаючи, зупинився.

Ось у ту мить Альфред Бентінг і зрозумів, що страх ніколи не буває марним…

Розділ перший

РОЗМОВА З ТОПОЛЯМИ

На рівнині коло мосту тягнуться ряди однакових будинків; кожен з них ніби шукає собі розради й підтримки в тому, що поряд стоїть інший, такий самий. Дорога тут круто йде вгору. Перед узвозом машини гальмують і сигналять. Їх пронизливі гудки злітають над дахами, мов повітряні кульки.

По той бік річки стеляться ліси, тут постійно панує тиша. Крізь затуманені простори пролягли бездоганні білі стрічки широких доріг. За деревами червоніють дахи науково-дослідного атомного центру. Лабораторії, технічні служби, чотирикутний блок першого ядерного реактора, медична частина, масивний круглий корпус другого реактора, фізико-технічне відділення, їдальня. Будівлі, дороги, дерева. Високий димар, наче випростаний вгору палець. І над усім тремтить легке марево.

Тиша сплелася з темною зеленню. На дахи вона лягла розтопленим свинцем. Велику автостоянку заповнили машини — нерухомі сонні комахи в твердих лискучих панцерах.

Біля дверей медичної частини стоїть швидка допомога. Водій читає газету, позіхає, нудьгує, Чекання для нього — звичайне діло.

Обприскувач сипле на газон водяні бризки. Струмені мерехтять різноколірними іскрами. Мовчки переходить дорогу людина. Сонце ліниво висить над деревами. Жодного птаха, ніде не чути бодай якогось природного звуку. Цей світ накрито скляним склепінням, де панує таємнича тиша. Чи існує десь інший світ, у якому є музика? Світ, де літає хоча б один птах?

Тут живуть самі фахівці. Ще ніколи в них не було такого важкого дня. Сьогодні й медики, й інженери мають пригнічений вигляд. На території менше людей, ніж звичайно, Більшість намагається триматися десь на безпечній відстані.

Раніше, коли йшли звичайні повсякденні дослідження, в атмосфері ніколи не відчувалося такої напруги. Приходячи до медчастини, люди навіть жартували. Обстежувані роздягались, натягували на себе темно-сині тренувальні костюми й зникали на п’ятдесят хвилин у бункері.

Сьогодні все зовсім не так, усе навколо просякнуте гнітючою серйозністю. З білих кабінетів медчастини котяться хвилі неспокою. Стіни раптом вкрилися цвіллю глибокого сумніву. Великі білі мурашки невпевнено бігають, підганяючи одна одну і щось бурмочучи, так ніби якийсь злий мурахоїд враз просвердлив своїм бетонно-міцним писком їхню фортецю. Доктор Полак, завжди такий розважливий і спокійний, то вбігає, то вибігає з кімнати. В сусідньому кабінеті він квапливо розмовляє з кимось по телефону. Молодий лікар Корксміт спиняється біля складаного ліжка. На його хлоп’ячому обличчі росте ріденька борода, яку можна скубнути у хвилину невпевненості. І ось тепер він її скубе. Корксміт одягнений у спеціальний захисний костюм.