Літак підбито над ціллю: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

В очах майора Ємельянова спалахнуло завзяття.

— Дозвольте мені особисто повести групу, — попросив він командира дивізії.

— Ні. Основний склад полку лишається в резерві командира корпусу. Будьте готові підтримати наземні війська, коли вас викличуть. Групу, по-моєму, поведе командир першої ескадрильї капітан Бахтін.

Невисокий на зріст, худорлявий, з рухливим жвавим обличчям, Бахтін вийшов із строю.

— Справитесь? — запитав його командир дивізії.

— Якщо не зіб’ють, справлюсь, — відповів Бахтін.

— Треба, щоб не збили.

— Буде виконано, товаришу полковник!

— Оце інша справа! — посміхнувся командир дивізії. — Вирішуйте, Ємельянов, хто піде з Бахтіним.

Ємельянов окинув поглядом льотчиків.

— Старший лейтенант Мордовцев! — викликав він.

Геннадій Мордовцев глянув на полковника. У великих сірих очах застигло запитання. І тільки тоді, коли командир дивізії схвально хитнув головою, старший лейтенант зробив три кроки вперед і став поряд Бахтіна.

— Лейтенант Карлов!

З шеренги посміхаючись вийшов кругловидий льотчик. Праве око в нього було трохи менше за ліве, ніби примружене. Здавалось, він посміхається тільки однією половиною обличчя.

— Сержант Долаберідзе!

Долаберідзе перевальцем рушив за Карловим.

Майор назвав ще три прізвища. Ще троє льотчиків перейшли з строю в групу Бахтіна. Це були лейтенант Опалєв, сержанти Дубенко і Дагаєв.

— Ось, на мою думку, всі, — доповів Ємельянов полковникові.

— Хай буде так! Семеро таких орлів не поступляться перед двома десятками фашистських асів. Сімкою і летітимете, — вирішив командир дивізії. — Прикриватимуть вас дев’ять винищувачів ЯК-1 двісті тридцять шостого винищувального полку. А тепер ідіть на командний пункт і прокладіть маршрут польоту. Всі інші, Ємельянов, можуть бути вільними. На сьогодні — відбій.

Сім льотчиків, притримуючи планшети з картами, які метлялися ззаду, попрямували до командного пункту. Проходячи в низькі двері землянки, кожен нахиляв голову, щоб не пошкодити льотні окуляри на шоломофонах.

Решта льотчиків, випереджаючи один одного, побігли до автобуса, що стояв біля штабної землянки. Під їхніми унтами рипів замерзлий сніг.

— Який настрій у ваших людей? — спитав у Ємельянова командир дивізії, коли вони залишилися вдвох.

— Добре воюють, товаришу полковник. Я вам ще не встиг доповісти: сьогодні ланка капітана Доброхотова зустріла велику групу транспортних «Юнкерсів», яких прикривали «Мессершмітти». Наші винищувачі скували месерів боєм. А мої хлопці тим часом врізалися в стрій німців, і кожен збив по два-три літаки. Старший лейтенант Ольховенко власноручно збив чотири «Юнкерси» і, поранений в руку, в спину і в голову, привів підбитий штурмовик на свій аеродром.

— Ну й орел! — захоплено вигукнув Рубанов.

— Це ще не все! Шасі в літаку були перебиті, тому Ольховенко посадку зробив на «черево». Виліз скривавлений з кабіни та як замахнеться гранатою на людей, що бігли до нього, як закричить: «Не підходь, гади!* Думав, що на території ворога сів… Коли б не знепритомнів, то, чого доброго, шпурнув би гранату в своїх механіків. Тепер у госпіталі лежить. Лікар каже, що виживе.

— Так… А де він гранату взяв?

— А у нас багато хто з льотчиків бере в політ гранати. Дехто ще й автомат прихоплює — на всяк випадок.

Рубанов тихо промовив:

— Представте Ольховенка до нагороди.

— Слухаюсь!