Війна з саламандрами. Мати. Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Батько. Я знаю, голубонько, тобі дуже тяжко було, проте… коли я отак дивлюсь на тебе…

Мати. Не дивись на мене, Ріхарде! І ви, діти, не дивіться. Я жахлива, коли гніваюся.

Батько. Бо в тебе вдача запальна, правда? Ти й сама пішла б на смерть, люба моя, якби було треба.

Мати. Тільки за вас! За вас, і більш ні за що! За свого чоловіка, за родину, за дітей… Хіба мені, жінці, коли було діло ще до чогось? Ні, ні, ні, я вам Тоні не віддам!

Пауза.

Ондра. А знаєш, тату, вона трохи має рацію. Тоні справді… фізично слабенький. Такий млявий, погано розвинений хлопець…

Їржі. Ні, в нього скоріше вдача слабка, Ондро. Він і екзальтований, і водночас страшенно боязкий. Я ще не бачив хлопця, що мав би так мало завзяття в собі.

Корнель. Він не винен, Їрко: то нерви. Тоні здібний, але нервовий — далі нікуди. Я не знаю, що з цього хлопця вийде.

Петр. Шкода його. Так із нього ніякого пуття не буде.

Мати. Ні, не кажіть так! Ви несправедливі! Ріхарде, не вір їм, вони на нього завжди звисока дивилися. Тоні просто… занадто вразливий; але взагалі він вилюднів… ти б зрадів, якби побачив, який він тепер здоровий і дужий! Він, щоб ти знав, сам хотів піти на війну! Сам прийшов до мене й просився… Тоні не винен. То я його не пустила. І не пущу.

Батько. Чому, Долорес?

Мати. Бо я не хочу лишитись сама. Може, це егоїзм… але в мене ж нема вже більш нікого, тільки Тоні, Ріхарде! Прошу вас, діти, прошу тебе, тату, зоставте мені його! Адже мені без нього не буде для чого жити, не буде про кого дбати; у мене вже нічого не буде… Невже я не маю ніякого права на того, кому дала життя? Невже я нічого не заслужила за стільки тисяч років? Прошу вас, діти, зробіть це заради мене, заради своєї знавіснілої, замученої матусі, й самі скажіть, що я не можу віддати Тоні. Скажіть! Чи ви не чуєте?

Пауза.

Дідусь. Боже, яке це все тяжке! Не треба хвилюватись так, доню. Може, до хлопця ще й черга не дійде. Може, запізно вже, бо нас розбито…

Батько (схиляється над картою). Ще ні, дідусю. Ось на цій лінії ще можна оборонятись. Якби зібрати всі сили…

Петр. Я покладаюся на наш народ, тату. Народ мав зброю… Він битиметься й на вулицях. Ось побачиш, і діти підуть у бій; візьмуть батьківські рушниці…

Корнель (щось шукає поглядом). Мамо, а куди ти прибрала зброю?

Мати. Що таке, любий?

Корнель. Куди ти діла татову зброю?

Мати. Сховала. Від Тоні.

Корнель. Шкода. Бо там одну рушницю треба змастити.

Їржі (висовує з письмового столу шухляду, бере там свій старий зошит і гортає його). Шкода, що я не встиг довести до пуття цю конструкцію. Непогана штука. (Сідає з зошитом).

Батько (над картою). Оцю позицію я б сам залюбки захищав, хлопці. Такий гарний прохід…

Корнель. Мамо, чуєш, де та рушниця?

Мати. От невгамовні! (Відмикає дубову шафу). Тут вона.

Корнель. Дякую. (Виймає з шафи рушницю і оглядає її). Непогана штука. (Заходжується чистити її на столі клоччям і мастилом).

Пауза.

Дідусь. От бач, доню, зібралась трохи не вся родина.

Петр. Чуєте?..

Їржі. Що?