Війна з саламандрами. Мати. Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мати. Таточку, я не пущу його!

Дідусь. Як знаєш, доню. Тільки шкода… Такий добрий рід…

Пауза.

Батько. Бач яке діло, рідненька. Справді, пусти хлопця!

Мати. Ріхарде, адже ти зовсім не знаєш Тоні! Ти ніколи не держав його на руках, не брав до себе на коліна… Якби ти знав, який він був малесенький, коли народився, якби бачив ті його рученята… Ні, ти не можеш почувати того, що я, ти б не зміг так говорити, якби знав його. Тоні не можна йти на війну, він занадто слабенький. Ти його знаєш, Ондро, ти був лікарем, то скажи… скажи сам, який слабесенький завжди був Тоні! Ти сам виписував йому ліки, пам’ятаєш? Ондро, ти ж був йому замість батька, то скажи, скажи, що Тоні не може йти на війну!

Ондра мовчки знизує плечима.

Ти не хочеш говорити? Тоді скажи ти, Їржі; ти був найбешкетніший з дітей. Скільки ти попознущався з Тоні, що він не вміє й не любить гратися! Ти завжди називав Тоні нікчемою, дівчиськом, страхополохом… Згадай, як ти його дражнив! Скажи, Їрко, скажи сам: хіба такому боязкому хлопцеві можна йти на війну? Ти взагалі можеш це собі уявити?

Їржі мовчки знизує плечима.

Що, і ти не хочеш говорити? То скажи ти, Корнелю, скажи ти, Петре: ви ж знаєте, який Тоні., вразливий! Як ви двоє, бувало, поб’єтеся, то він зразу збіліє, мов крейда, і в сльози… А пам’ятаєте, він колись побачив, як візник б’є коня? Його аж корчити стало.:, і він потім кілька тижнів кричав уві сні… Ну скажи, будь ласка, Корнелю, що йому робити на війні? Ради бога, Петре, скажи хоч ти… Ви двоє найкраще знали його!

Корнель. Що вдієш, мамо. Треба йти всім.

Мати. Ви не любите Тоні! Ніхто з вас його не любить!

Батько. Ні, серденько, любимо, дуже любимо, тільки… хлопець же сам замучиться, як муситиме лишатися вдома. Це ж ми заради нього…

Мати. Ну і хай мучиться, коли він такий… коли це для нього така жертва — зостатися з матір’ю… Вже й Тоні не любить мене!

Ондра. Ні, любить, матусю. Страшенно любить. І всі ми тебе любимо.

Мати. Ні, Ондро, неправда, не кажіть мені цього! Ви взагалі не знаєте, що воно таке — любити! У вас завищи знаходилося щось інше, щось без міри більше, ніж любов. А в мене — ні. Я не вмію навіть уявити нічого більшого. Якби ви знали, що це означає —дитина… Ріхарде, якби ти бачив Тоні, коли він народився!.. Він був такий кволенький, такий рідний… Якби ти побачив, яке смішне було в нього волоссячко… Ну як ви можете навіть подумати, що Тоні піде на війну!

Їржі. Мамо, Тоні вже великий.

Мати. Це вам так здається, але не мені. От бач, ви нічого не зрозуміли, Адже Тоні — моє дитя, я його породила, і воно заплакало, я його тулила до груді, я його водила за спітнілу ручку… Господи, та ви подуріли! Невже я можу кудись відпустити таку дитину?

Корнель. Нас ти теж… мусила відпустити, мамо.

Мати. Неправда! Я вас не пускала! Але ви самі завжди мали ще якийсь власний світ, куди мені не було доступу; в тому світі ви грались у дорослих… Невже ви думаєте, що ви справді коли-небудь були для мене великі й дорослі? Ви? Думаєте, що я коли-небудь бачила в вас героїв? Ні, хлопці, я в вас бачила тільки вбитих пташенят, тільки малих дурних дітей, з якими сталося нещастя… І ти, Ріхарде! Ти знаєш, ким ти був для мене? Чоловіком, що спить поруч мене, розтуливши рот; я чую, як він дихає, і всім своїм тілом, усім серцем відчуваю, що він мій. І враз його десь там далеко вбивають! Невже ви не розумієте, яке це безглуздя? Нащо мені все це, яке мені діло до вашої дурної, далекої Африки? А проте це я, я мусила віддати за неї людину, що була моєю…

Батько. Але ж це було так давно, серденько!

Мати. Ні, Ріхарде. Для мене — ні. Для мене все це — наче сьогодні. Або ти, Ондро: для мене ти й досі той похмурий, буркотливий хлопець, аж занадто розумний як на свої літа; я ходжу з тобою по саду, поклавши руку тобі на плече, наче спираюсь на тебе… Або ти, Їрко, скільки я тобі штанів перелатала! Ти ж весь час лазив на дерева… Пам’ятаєш, як я щовечора мазала йодом усі твої подряпини та садна? «Воно не болить, мамо, — казав ти, — це нічого…» Або ти, Корнелю…

Корнель. Що з тобою, мамо! Це ж дрібниці…

Мати. Що з того? От цього ви якраз і не розумієте. Для мене кожна та дрібничка й досі в тисячу разів важливіша від усіх ваших походів і війн. А знаєш чому? Бо я, мати, від усіх вас мала тільки ці дрібнички. Я могла служити вам тільки в цих дрібничках. То був мій світ. А тільки-но забравши собі в голову щось велике, ви зразу ніби вислизали з моїх рук… Навіть в очі мені но могли подивитись, ніби у вас сумління нечисте. «Ти цього не розумієш, матусю!» І тепер ви знов не дивитесь мені в очі — всі ви. Я знаю, у вас знову щось на думці, щось своє, велике…

Ондра. Ти не сердься, матусю, але цього разу справді йдеться про таке важливе…

Мати. Я не хочу цього слухати, Ондро. Коли йдеться про Тоні, я нічого не хочу слухати. У вас є свої причини, а в мене свої. Я знаю, вн маєте свої завдання й обов'язки, свою славу, свою честь, свою батьківщину і ще бозна-що…

Батько. Свою службу, рідненька.

Мати. Так, свою службу. Я теж мала свою славу, і то були ви. Мала свій дім — то були ви. Свою службу — і служила я вам, вам, вам. То поясніть же мені, чому саме я, завжди я, в усій світовій історії тільки я, мати, жінка, повинна платити таку жахливу ціну за ваші великі справи?

Дідусь. Не треба так на них гніватися, доню.

Мати. Я на них не гніваюсь, тату. Я гніваюсь на світ. Бо він весь час посилає моїх дітей на смерть за щось велике, за якусь там славу, чи благо, чи ще за щось… А скажи, таточку, чи той світ від цього хоч трохи покращав? І чи було з цього хоч якесь пуття?

Дідусь. Було, донечко, було. Бач, славне минуле також потрібне.