Мати (озирається круг себе, ніби зацькована). То ви хочете, щоб і він поліг? Ви прийшли по нього? Ви всі проти мене! Всі проти мене!
Батько. Ну чого ж це проти тебе, серденько!
Мати. Так, проти мене! Бач, скільки всього на мене висипали! Честь! Сумління! Переконання! Обов’язок! Це все? Більш ви нічого не знаєте?
Ондра. Що ти маєш на увазі, матусю?
Мати. Ви ще забули сказати мені: «Ти цього не розумієш, матусю. Це чоловіча справа».
Батько. Маєш рацію, Долорес. Це чоловіча справа.
Мати. От бачте! Ну, а я зробила з неї… свою жіночу справу. Свою материнську справу. Ми з тобою, видно… не порозуміємось, Ріхарде. І з вами, діти… з вами я, мабуть, теж більш не порозуміюся. Мабуть… годі вже цієї розмови.
Їржі. Але ж, матусю…
Мати. Облиште мене! І йдіть звідси. Я… я вже не хочу вас бачити. (Відвертається).
Пауза. Мертві безпорадно перезираються.
Ондра. Матуся нам не довіряє.
Мати. І недарма, Ондро.
Ондра. Ми для Тоні… поганий приклад, так? Але якби тобі сказав дідусь…
Дідусь. Хто, я?
Всі обертаються до нього.
Дідусь. Ох, дітки, мені так важко сказати… Я ж не солдат і не герой. Я навіть не пам’ятаю жодної війни.
Мати. Татусю, а ти послав би на війну останнього сина?
Дідусь. Донечко, ми жили так по-старосвітському… Ви зовсім не такі. Ви вже звикли до воєн і всього такого. Один убитий, тисяча, сто тисяч — це для вас ніщо. Ну, а ми;., а для нас війна була ніби казкою, нам і не вірилося, що в нас може й справді бути щось таке.
Мати. Ну, а якби вона почалась, татусю, якби почалась?..
Дідусь. Стривай, стривай, ми не звикли так вирішувати — раз-два, і готово. Бач, про війни ми, власне, тільки в книжках читали; і вчили нас, що нема більшої честі, як віддати життя за батьківщину. І ми тоді вірили в це, донечко; правда, тоді не гинуло стільки люду, як тепер, таке траплялося рідше, тож воно й варте було більше, правда? Та хай там як, а так мене навчено, і я вже не перевчуся. Полягти за вітчизну… я б на це пішов, донечко. Так, пішов би, правду кажу.
Мати. Я вірю, таточку. Але дітей своїх ти послав би на війну?
Дідусь. Стривай, це інша річ, ти не мішай усього в одну купу. Я тільки кажу, що на місці Тоні пішов би. Я старий чоловік, діти, та й… небагато геройства було в моєму житті. Та все ж таки я чогось досяг, правда? Все ж таки непогана кар’єра, висока посада, ордени, чини… Стривай, що ж я хотів сказати?
Мати. Таточку, ти послав би своїх дітей на смерть?
Дідусь. Ага, знаю вже. Бач, я довго прожив на світі, досяг усього, чого бажав… І залишив по собі добру пам’ять. Можна сказати, життя мов було щасливе. А проте я часом думаю: «І це все?» От бач, донечко, як воно.
Мати. Що ти хочеш цим сказати? Як це стосується Тоні?
Дідусь. Ніяк, донечко, ніяк; я тільки хочу, щоб ти знала, що таке життя. Бач, коли ти мала народитися… це могло коштувати життя твоїй матусі. Я стояв біля неї навколішки і… ну, страшенно соромився, розумієш? Я казав собі: ось моя дружина ризикує всім, щоб на світ народилась дитина… а я що? Тож, розумієш, у цьому й полягає ціна життя: за нього треба платити… хоч би навіть і життям. Це вже… й жіноча справа, донечко. І так воно в усьому, розумієш? Якби за вітчизну не доводилося платити життям… якби за честь, за правду, за волю не платили життям, вони б не мали такої безмірної, такої страшної ціни. Тож пусти його, хай він іде, твій синок. Так воно… слід.
Мати. Більше ти нічого не скажеш, мені, таточку?
Дідусь. Я вже й не знаю, доню. Я б, розумієш, теж хотів би на щось придатися в цій війні. Якби я міг на неї послати хоч одного онука… хоч одного, то не був би такий зовсім мертвий, зовсім нікчемний! Бач, такий старий, мертвий чоловік, як я, вже не може дати багато…
Мати. Таточку, адже ти й не бачив Тоні! Як ти можеш так говорити?
Дідусь. Правда, не бачив, але він з мого роду. Він пішов би туди за всіх нас. Такий добрий, старовинний рід…