Петр. Стривай, стривай!
Качаються по всьому кабінету.
Мати. Ну, годі вже! Ви тут колись таки порозбиваєте все! І не сором — таким здоровилам! Що про вас Тоні подумає?
Петр (відпускає Корнеля). Іди сюди, Тоні, я й тебе навчу!
Тоні. Я не хочу!
Мати. Тоні не чіпайте. І гайда мені звідси! Тоні, за що вони знову зчепилися?
Тоні. Петр не хотів іти на де п’ять.
Корнель (збирає на підлозі шахові фігури). Розумієш, мамо, то був татів хід. Я тільки захищав родинну традицію.
Петр. Не вір, мамо. Задача має два розв’язання.
Корнель (розставляє фігури на шахівниці). То чом не розіграти її так, як тато хотів?
Петр. А чом не інакше? Може, тато й сам тепер грав би так, як я.
Мати. Тихо! Годі сперечатись, і гайда звідси! Мені треба тут лад навести після вас, шибеників.
Корнель. Ми тобі допоможемо.
Мати. Аякже, знайшлися помічники! Хіба ви, чоловіки, тямите, що таке лад!
Корнель. Поставити все там, де воно було.
Петр. Поставити все там, де воно має бути.
Мати. А от і ні. Поставити все там, де йому добре. Та хіба ви зрозумієте! Ну, гайда, йдіть уже ви обидва.
Корнель. Ходімо в садок, постріляємо з цієї рушниці, Петре!
Петр. Гаразд. За сто кроків — у пляшку.
Мати. Вам аби щось розбивати!
Корнель. Тоні, а ти не йдеш? (Бере зі стояка рушницю, яку був приніс).
Мати. Ні, Тоні не любить вашої стрільби. Правда, Тоні?
Петр. Я знаю. Він боїться.
Мати. Тоні не боїться. Ви його не розумієте. Він просто не такий, як ви, от і все.
Корнель. А з нас кожен не такий, як інші, матусю.
Мати. Менше, ніж вам здається. Ну, йдіть уже, паливоди!
Корнель (цілує її в щоку). Ти вже не сердишся?
Петр (цілує її в другу щоку). Хіба наша матуся вміє сердитись? Вона звикла до такого…
Мати. Ви не знаєте, де Їржі?
Корнель. А справді, де він? Тоні, ти не знаєш?