В сузір’ї Дракона: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

При першій же спробі завести їх до планетоходу, аборигени почали агресивно пручатися. Впираючись ногами, вони гримасничали, рикали по-тваринному (дівчина намагалась вкусити Біолога за руку) і довелося їх вгамовувати струменем біокаталізатора. А вже тоді завели їх до планетоходу і всадовили у крісла, що, автоматично зачинившись, полонили аборигенів. На голови наділи їм спеціальні шоломи з системою найрізноманітніших датчиків і увімкнули апарат, що вмів читати, списувати і передавати на екран — але вже в образах і картинах — біополе мозку, його пам’ять. Командир натис на пульті тумблер із написом «Пам’ять».

Екран засвітився і відразу ж на ньому попливли ті видива, що закарбувалися в пам’яті аборигенів до катаклізму. Судячи з уривчастих (часом і не зовсім чітких) картин, що змінювали одна одну на екрані, молоді люди мешкали у якомусь напрочуд гарному і сонячному місті на березі теплого, синього моря… Білі будинки з верандами й мармуровими колонами, пишна південна зелень, всюди квіти, на площах і вулицях такі веселі, смагляві люди… Та ось аборигени дико зойкнули в кріслах і на екрані спалахнув жахливо-сліпучий смерч.

Командир мимовільно відсахнувся від екрана — страшне то було видовисько, як в пил, у ніщо перетворювалось білокам’яне сонячне місто й на очах згорали охоплені жахом люди.

— Досягти такого рівня розвитку і знищити себе?

Командир рвучко вимкнув екран і сидів якусь мить, тручи пучками пальців очні яблука — останнім часом вони чомусь почали боліти, особливо, коли він хвилювався. На екран йому більше не хотілося дивитися, все вже зрозуміло і так.

І Командира чи не вперше за все його життя зрадила витримка.

— Зітріть!!. — крикнув він поспішно й водночас ніби злякано.

— Що?.. — не збагнув Біолог.

— Все, все!!. — відмахувався Командир, наче від себе хотів відігнати ті жахні картини, зняті з мозку аборигенів. — Все, все зітріть з їхньої пам’яті. Всі жахи, загибель цивілізації! Все, все!.. З такою пам’яттю вони не можуть жити людьми!..

Біолог простягнув було руку до пульту і завагався.

— Як же ми тоді пояснимо їм, де поділися люди?

— Я сказав: зітріть все, все!.. — І Командир, важко звівшись, вийшов із рубки планетоходу.

Минула доба за місцевим часом.

Роззувшись і опустивши босі ноги в прохолодну воду струмка. Командир сидів на теплому камені. З душі ніби спадав гніт, натомість душу огортала світла, журна печаль…

Над ним пурхали метелики — жовті, лимонні, білі, аквамаринові… Тріскотіли в травах якісь комахи, десь у верховіттях дерев галасували птахи і ніщо не нагадувало в квадраті 075–012 про ту страшну катастрофу, що спіткала людство Голубої планети.

Гули бджоли…

«Як на Ілірії… — мружачись до сонця, думав Командир і посміхався — мальки в струмку тикались в його босі ноги і лоскотали їх. І відчував він себе безтурботним хлопчаком на далекій звідси Ілірії, навіть бачив себе на березі маленької степової річечки, у якій він, перепечений на сонці, з облупленим носом, купався до синіх пухирчиків і ловив рибу…

Почувся дзвінкий сміх.

З-за дерев вибігли юнак і дівчина.

На ній — коротенька біла суконька і така ж безрукавка, світле волосся перехоплене червоною стрічкою, юнак був у шортах — це вже жіноцтво корабля потурбувалось і призодягло молодих аборигенів.

Дівчина, сміючись, перебігала від дерева до дерева, ховалася за стовбурами, а юнак ганявся за нею… Командир замилувався ними, відзначивши, що обличчя в обох стали такими, якими вони і мусили бути — молодими, ба, навіть, гарними. Але дещо наївно-дитячими, безжурними.

— О, наш дідусь! — загледівши Командира, підбігла до нього дівчина і, сміючись, погладила його по бороді. Та зненацька якась тінь майнула по її безжурному личку, брови піднялися на чоло, переломилися з подиву. — А ти… чий?.. — вона намагалась щось пригадати. — Чому я раніше тебе ніколи не бачила?

— Бо ми прилетіли до вас зовсім недавно.

— Звідки… прилетіли? — озиралась дівчина.

— Ну… з неба. Точніше, із сузір’я Оріона. Там є планета Ілірія, точнісінько така, як ваша. А ми, значить, ілірійці.

Дівчина задумалась, накручуючи на палець пасемко світлого волосся.

— А хто такі… Ілірійці?

— Ну… люди, — Командир намагався говорити з ними, як з дітьми, котрі вперше після тяжкої хвороби відкривають для себе світ білий. — Такі ж люди, як і ви, тільки ми прилетіли з іншої планети.

Дівчина недовірливо засміялась.

— А хіба ви — птахи, що літаєте?