В сузір’ї Дракона: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І збагнувши те, командир в одну мить постарів літ на сто.

Наче білим інеєм вкрилась його велика голова, він зігнувся і мовби аж зростом поменшав. Вітер бавився його білою бородою, колошматив її і зоряний капітан на очах ставав просто дідом, просто старим… Та незборима, всеперемагаюча сила життя, що нуртувала ще в його дужому тілі, здолала миттєвий відчай і тугу, він випростався, в очах його під кущуватими білими бровами спалахнули затяті вогники….

— Що з тобою, дідусю? — підбігли до нього хлопець та дівчина і на їхніх безжурних обличчях з’явилися перші емоції — співчуття і турбота за старого. — Тобі зле?

— Ні-і… тобто вже минулося, — надсилу посміхнувся старий. — Нічого, нічого, ми ще поборемось, — і обняв молодих за плечі. — Оскільки віднині ми будемо жити разом, то давайте, нарешті, знайомитись. Я — Бог. Ну, ім’я в мене таке — Бог. Звичайне чоловіче ім’я на Ілірії, досить там поширене.

— Бо-ог… — м’яко й співуче протягла дівчина, ласкаво зазираючи старому в очі. — Бо-ог… Яке в тебе гарне ім’я.

— Бог, — повторив про себе юнак, повторив зосереджено і навіть аж врочисто. — Тепер я знатиму, що ти — Бог і що ти всемогутній, адже ти вмієш літати у небі, як птах.

— Вже не маю на чому літати, — розвів старий руками. — Корабель мій далеко-далеко звідси… Але ми так і не закінчили ритуалу знайомства. Як вас звати, діти мої?

Хлопець і дівчина переглянулись, плечима знизили.

— Ти ж казав, дідусю, що ми — люди.

— Звичайно, ви люди. Але без імен не годиться. Адже від вас почнеться нове людство на цій планеті і ви, діти мої, станете колись новому людству прабатьками… Ось тільки як вас назвати?.. — старий задумався, мнучи в кулаці сиву бороду свою. — Ваших імен я не знаю, тож назву вас ілірійськими… Ти, сину мій, — повернувся до хлопця, — віднині і назавжди будеш зватися Адамом. Сина мого на Ілірії так звати… — вмовк і довго та німо у небо дивився і сльоза, викотившись із його ока, впала на білу бороду і спалахнула проти сонця крихітною веселкою. — А доньку мою там, — показав у небо, — звати Єва. То ж і ти, єдина дочко Голубої планети, будеш віднині і назавжди зватися Євою… І буду я з вами жити, і буду я вас учити, як жити, і буде мені здаватися, що нікуди я не літав, а доживаю свій вік при дітях своїх…

— А для чого… жити? — пильно дивилась на Бога Єва.

Старий погладив її по голові.

— А щоб рід людський більше ніколи не вмирав на цій планеті. Бо ми з вами люди, а люди — то є найбільший скарб у Всесвіті, — задумливим поглядом обвів долину. — А цей куточок вцілілого життя на планеті назвемо… давайте назвемо Раєм. Таке ім’я носить місто на Ілірії, звідки я родом. — І вже зовсім весело запитав: — Заперечень не буде?

— Хай буде Рай! — сказав Адам.

— Хай буде Рай! — сказала Єва. — І хай завжди з нами буде дідусь Бог.

— О, то в нас уже й сусіди з’явились! — радо вигукнув Бог, показуючи на взгірок. — Виходить, ми не самотні…

Адам з Євою оглянулись.

Над високим, але геть висохлим деревом, що вмерло певно вже давним-давно, кружляли два чималі білі птахи — червонодзьобі і червононогі, з чорними перами на кінцях великих крил. У дзьобах вони тримали по сухій паличці. Хазяйновито оглянувши вершок дерева, птахи вмостили в розвилці двох гілок принесені палички, що стали основою майбутнього гнізда і, заклекотівши, полетіли за новим будівельним матеріалом.

НА ГОЛУБІЙ ПЛАНЕТІ ЖОВТОГО КАРЛИКА

Якось до відділу одного журналу немолодий літератор приніс оповідання, жанр якого він з обережності визначив як ненаукова фантастика.

— Залиште і завітайте десь так через… — завчено почав було господар кабінету, але прибулий так благально і так віддано на нього дивився, що літконсультант раптом відчув не властивий його посаді спалах жалю та співчуття до постарілого молодого автора, котрий, судячи по всьому, вже не перший десяток літ ходить у початківцях. Кленучи себе за таку недоречну на літслужбі слабкість («Чи ж, бува, не старію?»), господар кабінету сказав:

— Ну, гаразд, гаразд, прочитаю. Сідайте.

Автор полегшено зітхнув і, більше вже не дихаючи, обережно присів на краєчок розхитаного стільця, якому замість четвертої ніжки слугували папки з рукописами, складені одна на одну. Літконсультант, порпаючись сірником у зубах, заходився читати:

«Виринувши з гіперпростору, зореліт дагонійців погасив швидкість, двічі облетів незнайому планету, вибираючи місце, і за третім разом здійснив посадку. Бортові аналізатори зовнішнього середовища доповіли, що атмосферний склад планети такий же, як і на Дагонії, а тому зорелітники можуть залишати корабель без скафандрів. Командир велів відкрити люк і перший ступив на поверхню загадкової планети. За ним, вдихаючи на повні груди загазоване повітря, вийшли й інші члени екіпажу і потисли один одному третю руку, що звалася у них рукою вітання.

— Здоровлю вас, друзі! — врочисто звернувся до них Командир. — Ми на голубій планеті жовтого карлика, що йменується тут Сонцем, — далека периферія місцевої галактики. Всі ми, звичайно, зараз хвилюємось у передчутті близької зустрічі з іншопланетянами. Які вони, тутешні брати по розуму? Що принесе нам, дагонійцям, контакт з аборигенами голубої планети, носіями зовсім іншої культури і взагалі — невідомого нам способу життя й цивілізації? Але на ці та інші питання відповідь дасть лише особистий контакт.

Неподалік того місця, де вони сіли, виднілося місто аборигенів.

— У-12, — звернувся Командир до одного з членів екіпажу, — негайно займіться встановленням контакту з аборигенами, решті ж в очікуванні результатів місії нашого колеги зайнятися профілактичним оглядом корабля.

У-12 на апараті, що висів у нього на грудях і був закамуфльований під ширпотребівський транзистор, натис кнопку блискавичного переміщення в просторі і тієї ж миті опинився в місті, в одному з кабінетів, на дверях якого висіла табличка «Прийом громадян від — год., до — год.». За столом сидів літній, у міру розповнілий, офіційно-діловий на вигляд абориген у чорному костюмі і гортав якісь папери. Не дивлячись на прибулого, буркнув собі в стіл:

— Залиште!.. Розберемося!.. Слідуючий!..

— Але ж я з Дагонії, що знаходиться за тридев’ять галактик від вас, — вигукнув У-12 і простягнув для вітання третю свою руку. — Я пришелець, іншопланетянин, ваш брат по розуму.