Вибрані твори: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, вбийте, вбийте мене! — крикнула Ольга Іванівна. — Убийте!

Вона знову заридала і пішла за перегородку На солом’яній покрівлі хати зашелестів дощ. Рябовський вхопився за голову і пройшовся з кутка в куток, потім з рішучим виразом обличчя, неначе бажаючи щось комусь довести, надів кашкет, перекинув через плече рушницю і вийшов з хати.

Після того як він пішов, Ольга Іванівна довго лежала на ліжку й плакала. Спочатку вона думала про те, як добре було б отруїтись, щоб, повернувшись, Рябовський застав її мертвою, потім вона перенеслася в думці у вітальню, в кабінет чоловіка і уявила собі, як вона сидить нерухомо поруч з Димовим і втішається фізичним спокоєм і чистотою, як увечері сидить у театрі й слухає Мазіні. І туга за цивілізацією, міським шумом і відомими людьми стиснула її серце. До хати ввійшла баба і заходилася не поспішаючи розтоплювати в печі, щоб готувати обід. Запахло гаром, і повітря посиніло від диму. Приходили художники у високих брудних чоботях і з мокрими від дощу обличчями, роздивлялись етюди і потішали себе, кажучи, що Волга навіть і в негоду має свою принадність. А дешевий годинник на стінці: тік-тік-тік… Змерзлі мухи скупчились в передньому кутку коло образів і дзижчать, і чути, як під лавками у товстих папках шарудять таргани…

Рябовський повернувся додому, коли сонце вже заходило. Він кинув на стіл кашкет і, блідий, вимучений, у брудних чоботях, сів на лаву і заплющив очі.

— Я втомився… — сказав він і заворушив бровами, силкуючись підняти повіки.

Щоб приласкатися до нього й показати, що вона не сердиться, Ольга Іванівна підійшла до нього, мовчки поцілувала і провела гребінцем по його білявому волоссю, їй схотілося зачесати його.

— Що таке? — спитав він, здригнувшись, наче до нього приторкнулися чимось холодним, і розплющив очі. — Що таке? Дайте мені спокій, прошу вас.

Він відсторонив її руками і відійшов, і їй здалося, що обличчя його виражало огиду й досаду. В цей час баба обережно несла йому в обох руках тарілку з щами, і Ольга Іванівна бачила, як вона вмочила в щі свої великі пальці. І брудна баба з перетягнутим животом, і щі, які став жадібно їсти: Рябовський, і хата, і все це життя, що його вона спочатку так любила за простоту і художнє безладдя, здалися їй тепер жахливими. Вона раптом відчула себе ображеною і сказала холодно:

— Нам треба розлучитися на якийсь час, а то з нудьги ми можемо серйозно посваритись. Мені це набридло. Сьогодні я поїду.

— Чим? Верхи на паличці?

— Сьогодні четвер, значить о пів на десяту прийде пароплав.

— А? Так, так… Ну що ж, їдь… — сказав лагідно Рябовський, втираючись замість серветки рушником. — Тобі тут нудно і нема чого робити, і треба бути великим егоїстом, щоб затримувати тебе. Їдь, а після двадцятого побачимось.

Ольга Іванівна складалася весело, і навіть щоки в неї розгорілися від задоволення. Невже це правда, — запитувала вона себе, — що скоро вона писатиме у вітальні, а спатиме у спальні і обідатиме із скатертиною? У неї полегшало на серці, і вона вже не сердилась на художника.

— Фарби і пензлі я залишу тобі, Рябушо, — казала вона. — Що залишиться, привезеш… Дивись же, без мене тут не лінуйся, не хандри, а працюй. Ти у мене молодець, Рябушо.

О дев’ятій годині Рябовський на прощання поцілував її, для того, як вона думала, щоб не цілувати на пароплаві при художниках, і провів її на пристань. Підійшов незабаром пароплав і повіз її.

Приїхала вона додому через дві з половиною доби. Не скидаючи капелюшка і ватерпруфа, важко дихаючи від хвилювання, вона пройшла у вітальню, а звідти в їдальню. Димов без сюртука, в розстебнутій жилетці сидів над столом і гострив ніж об виделку; перед ним на тарілці лежав рябчик. Коли Ольга Іванівна входила в квартиру, вона була певна, що необхідно приховати все від чоловіка і що на це вистачить у неї вміння й сили, але тепер, коли вона побачила широку, лагідну, щасливу усмішку і блискучі радісні очі, вона відчула, що приховувати від цієї людини так само низько, гидко і так само неможливо і не під силу їй, як обмовити, украсти або вбити, і вона миттю вирішила розповісти йому все, що було. Давши йому поцілувати себе й обняти, вона опустилася перед ним на коліна і закрила обличчя.

— Що? Що, мамусю? — спитав він ніжно. — Скучила?

Вона підвела обличчя, червоне від сорому, і глянула на нього винувато і благаюче, але страх і сором не дали їй казати правду.

— Нічого… — сказала вона. — Це я так…

— Сядьмо, — сказав він, підводячи її і садовлячи за стіл. — Так… Їж рябчика. Ти голодна, серденько.

Вона жадібно вдихала в себе рідне повітря і їла рябчика, а він зворушено дивився на неї і радісно сміявся.

VI

Очевидно, з середини зими Димов почав догадуватись, що його обманюють. Він, наче у нього була совість нечиста, не міг уже дивитися дружині просто у вічі, не посміхався радісно при зустрічі з нею і, щоб менше залишатись з нею на самоті, часто приводив до себе обідати свого товариша Коростельова, маленького постриженого чоловічка з пом’ятим обличчям, який, розмовляючи з Ольгою Іванівною, з ніяковості розстібав всі гудзики свого піджака і знову їх застібав, а потім починав правою рукою щипати свій лівий вус. За обідом обидва лікарі говорили про те, що при високому стоянні діафрагми іноді бувають перебої серця, або що множинні неврити останнім часом спостерігаються дуже часто, або що вчора Димов, зробивши розтин трупа з діагностикою «злоякісна анемія», виявив рак підшлункової залози. І здавалося, що обоє вони вели медичну розмову тільки для того, щоб дати можливість Ользі Іванівні мовчати, тобто не брехати.

По обіді Коростельов сідав за рояль, а Димов зітхав і говорив йому:

— Ех, брат! Ну, та що там! Зіграй-но щось сумне.

Піднявши плечі і широко розставивши пальці, Коростельов брав кілька акордів і починав співати тенором: «Покажи мені край неймовірний, де б російський мужик не стогнав», — а Димов ще раз зітхав, підпирав голову кулаком і замислювався.

Останнім часом Ольга Іванівна поводилася надто необережно. Кожного ранку вона прокидалася в зовсім поганому настрої і з думкою, що вона Рябовського вже не любить і що, слава богу, всьому вже кінець. Але, напившись кофе, вона вже думала, що Рябовський відняв у неї чоловіка і що тепер вона залишилася без чоловіка і без Рябовського; потім вона пригадувала розмови своїх знайомих про те, що Рябовський готує до виставки щось надзвичайне, суміш пейзажу з жанром, в стилі Полєнова, і що у всіх, хто буває в його майстерні, викликає захоплення; але ж це, думала вона, він створив під її впливом, і взагалі, завдяки її впливові він дуже змінився на краще. Вплив її такий благотворний і значний, що коли вона покине його, то він, чого доброго, може загинути. І згадувала вона також,» що востаннє він приходив до неї в якомусь сірому сюртучку з іскрами, в новому галстуку і запитував томно: «Я гарний?» І справді, він, елегантний, зі своїми довгими кучерями і з блакитними очима, був дуже гарний (чи, може, так здалося) і був ласкавий до неї.

Пригадавши багато чого і все обміркувавши, Ольга Іванівна вдягалася і дуже схвильована їхала в майстерню до Рябовського. Вона заставала його веселим і в захоплена ні від своєї справді чудової картини; він стрибав, пустун вав і на серйозні питання відповідав жартома. Ольга Іванівна ревнувала Рябовського до картини і ненавиділа її, але з чемності простоювала перед картиною мовчки хвилин п’ять і, зітхнувши, як зітхають перед святинею, говорила тихо:

— Справді, ти ніколи не малював ще нічого подібного. Знаєш, навіть страшно.

Потім вона починала благати його, щоб він кохав її, не кидав, щоб пожалів її, бідну й нещасну. Вона плакала, цілувала йому руки, вимагала, щоб він клявся їй в коханні, доводила йому, що без її доброго впливу він зіб’ється з пуття й загине. І, зіпсувавши йому хороший настрій і почуваючи себе приниженою, вона їхала до швачки або до знайомої актриси поклопотатись про квиток.