Вибрані твори: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Якось по обіді, у святковий день, ми згадали про Волчанінових і вирушили до них у Шелковку. Вони, мати й обидві дочки, були вдома. Мати, Катерина Павлівна, колись, як видно, гарна, а тепер дуже дрябла, як на свої роки, хвора на задишку, засмучена, неуважна, намагалася розважити мене розмовою про живопис. Довідавшись від дочки, що я, можливо, приїду до Шелковки, вона мимохіть пригадала два-три моїх пейзажі, які бачила на виставках у Москві, і тепер запитувала, що я хотів у них сказати. Лідія, або, як її звали вдома, Ліда, говорила більше з Бєлокуровим, ніж зі мною. Серйозно, не посміхаючись, вона запитувала його, чому він не служить у земстві і чому досі не був на жодних земських зборах.

— Негаразд, Петре Петровичу, — говорила вона докірливо. — Негаразд. Соромно.

— Правда, Лідо, правда, — погоджувалась мати. — Не гаразд.

— Весь наш повіт перебував в руках Балагіна, — говорила далі Ліда, звертаючись до мене. — Сам він голова управи, і всі посади в повіті роздав своїм племінникам і зятям, і робить, що хоче. Треба боротися. Молодь повинна скласти з себе міцну партію, але ви бачите, яка в нас молодь. Соромно, Петре Петровичу!

Молодша сестра, Женя, поки говорили про земство, мовчала. Вона не брала участі в серйозних розмовах, її в родині ще не вважали за дорослу і, як маленьку, називали Місюсь, тому що в дитинстві вона звала так міс, свою гувернантку. Весь час вона дивилася на мене з цікавістю і, коли я розглядав в альбомі фотографії, пояснювала мені: «Це дядько… Це хрещений батько», — і водила пальчиком по портретах, і в той час по-дитячому торкалась мене своїм плечем, і я близько бачив її тендітні, нерозвинені груди, тонкі плечі, косу і худеньке тіло, туго стягнуте поясом.

Ми грали в крокет і lown-tennis, гуляли по саду, пили чай, потім довго вечеряли. Після величезної порожньої зали з колонами мені було якось не по собі у цьому невеликому затишному будинку, в якому не було на стінах олеографій і слугам говорили «ви», і все мені здавалося молодим і чистим, завдяки присутності Ліди і Місюсь, і все дихало порядністю. Під час вечері Ліда знов говорила з Бєлокуровим про земство, про Балагіна, про шкільні бібліотеки. Це була жвава, щира, впевнена дівчина, і слухати її було цікаво, хоча говорила вона багато й голосно — можливо, тому, що звикла говорити в школі. Зате мій Петро Петрович, у якого ще з часів студентства залишилася манера всяку розмову зводити на суперечку, говорив нудно, мляво і довго, з виразним бажанням здаватися розумною й передовою людиною. Жестикулюючи, він перекинув рукавом соусник, і на скатерті утворилася велика калюжа, але, крім мене, здавалося, ніхто не помітив цього.

Коли ми поверталися додому, було темно й тихо.

— Добре виховання не в тому, що ти не розіллєш соус на скатерть, а в тому, що ти не помітиш, коли це зробить хтось інший, — сказав Бєлокуров і зітхнув. — Так, прекрасна, інтелігентна родина. Відстав я від» хороших людей, ах, як відстав! А все справи, справи! Справи!

Він говорив про те, як багато доводиться працювати, коли хочеш стати зразковим сільським хазяїном. А я думав: який це важкий і ледачий хлопець! Він, коли говорив про що-небудь серйозне, то з напруженням тягнув «е-е-е-е», і працював так само, як говорив, — повільно, завжди запізнюючись, пропускаючи строки. В його діловитість я погано вірив уже через те, що листи, які я доручав йому відправляти на пошту, він цілими тижнями носив у себе в кишені.

— Найважче за все, — бурмотів він, ідучи поруч зі мною, — найважче за все те, що працюєш і ні в кого не зустрічаєш співчуття. Ніякісінького співчуття!

II

Я став бувати у Волчанінових. Звичайно я сидів на нижньому східці тераси; мене гнітило невдоволення самим собою було шкода свого життя, яке минало так швидко й нецікаво, і я все думав про те, як добре було б вирвати з своїх грудей серце, що стало у мене важким. А в цей час на терасі говорили, чути було шелест суконь, гортали книгу. Я швидко звик до того, що вдень Ліда приймала хворих, роздавала книжки і часто ходила в село з непокритою головою, під парасолькою, а увечері голосно говорила про земство, про школи. Ця тонка, гарна, незмінно сувора дівчина з маленьким, тонко окресленим ротом кожного разу, коли починалась ділова розмова, говорила мені сухо:

— Це для вас нецікаво.

Я був їй несимпатичний. Вона не любила мене за те, що я пейзажист, і в своїх картинах не зображую народного лиха, і що я, як їй здавалося, був байдужий до того, у що вона так твердо вірила. Пригадується, коли я їхав берегом Байкалу, я зустрів дівчину-бурятку, в сорочці і в штанях з синьої даби, верхи на коні; я запитав у неї, чи не продасть вона мені свою люльку, і, поки ми говорили, вона із зневагою дивилась на моє європейське обличчя і на мій капелюх, і в одну хвилину їй набридло говорити зі мною, вона гигикнула і поскакала геть. І Ліда так само зневажала в мені чужого. Зовні вона ніяк не виявляла своєї неприхильності до мене, але я відчував її і, сидячи на нижньому східці тераси, починав дратуватися і говорити, що лікувати селян, не будучи лікарем, значить обманювати їх і що легко бути благодійником, коли маєш дві тисячі селян.

А її сестра, Місюсь, не мала ніяких турбот і провадила своє життя, марнуючи час, як я. Вставши вранці, вона одразу ж бралась за книгу і читала, сидячи на терасі в глибокому кріслі, так що ніжки її ледве торкалися землі, або ховалась із книгою в липовій алеї, або йшла за ворота в поле. Вона читала цілий день, жадібно дивлячись у книгу, і тільки з того, що погляд її іноді ставав стомленим, збентеженим і обличчя дуже блідло, можна було догадатися, як це читання втомлювало її мозок. Коли я приходив, вона, побачивши мене, трохи червоніла, залишала книжку і жваво, дивлячись мені в обличчя своїми великими очима, розповідала про те, що трапилося, наприклад, про те, що в людській загорілася сажа або що робітник піймав у ставку велику рибу. В будні вона ходила звичайно у світлій сорочечці і в темно-синій спідниці. Ми гуляли разом, рвали вишні для варення, катались у човні, і, коли вона стрибала, щоб дістати вишню, або працювала веслами, крізь широкі рукава просвічували її тонкі, тендітні руки. Або я писав етюд, а вона стояла поруч і дивилась із захопленням.

В одну з неділь, наприкінці липня, я прийшов до Волчанінових вранці, годині о дев’ятій. Я ходив по парку, тримаючись віддалік будинку, і відшукував білі гриби, яких того літа було дуже багато, і ставив коло них позначки, щоб потім підібрати їх разом із Женею. Дув теплий вітер. Я бачив, як Женя і її мати, обидві в ясних святкових сукнях, пройшли з церкви додому, і Женя притримувала від вітру капелюшок. Потім я чув, як на терасі пили чай.

Для мене, людини безтурботної, що шукала виправдання для своєї постійної бездіяльності, ці літні святкові ранки в наших садибах завжди були надзвичайно привабливі. Коли зелений сад, ще вологий від роси, весь сяє від сонця і здається щасливим, коли біля будинку пахне резедою і олеандром, молодь тільки-но повернулася з церкви і п’є чай у саду, і коли всі так гарно вдягнені й веселі, і коли знаєш, що всі ці здорові, ситі, красиві люди весь довгий день нічого не робитимуть, то хочеться, щоб все життя було таким. І тепер я думав те ж саме і ходив по саду, готовий ходити так без діла і без мети весь день, все літо.

Прийшла Женя з кошиком; у неї був такий вираз, наче вона знала або передчувала, що зустріне мене в саду. Ми збирали гриби і говорили, і коли вона запитувала про що-небудь, то заходила наперед, щоб побачити моє обличчя.

— Учора в нас у селі сталося чудо, — сказала вона. — Крива Палажка була хвора цілий рік, ніякі лікарі й ліки не допомагали, а вчора баба пошептала, й пройшло.

— Це не має значення, — сказав я. — Не варто шукати чудес тільки біля хворих і бабів. Хіба здоров’я не чудо? А саме життя? Що незрозуміле, те і є чудо.

— А вам не страшно те, що незрозуміле?

— Ні. До явищ, яких я не розумію, я підходжу бадьоро і не підкоряюсь їм. Я вище них. Людина повинна усвідомлювати себе вище за левів, тигрів, зірок, вище за все у природі, навіть вище за те, що незрозуміле і здається чудесним, інакше вона не людина, а миша, яка всього боїться.

Женя думала, що я, як художник, знаю дуже багато і можу вірно вгадувати те, чого не знаю. Їй хотілося, щоб я ввів її в сферу вічного й прекрасного, у той вищий світ, в якому, на її думку, я був своєю людиною, і вона говорила зі мною про бога, про вічне життя, про чудесне. І я, який не припускав, що я і моя уява після смерті загинемо навіки, відповідав: «Так, люди безсмертні», «Так, нас чекає вічне життя». А вона слухала, вірила й не вимагала доказів.

Коли ми йшли до будинку, вона раптом зупинилася й сказала:

— Наша Ліда прекрасна людина. Чи не так? Я її палко люблю і могла б кожної хвилини пожертвувати для неї життям. Але скажіть, — Женя доторкнулась до мого рукава пальцем, — скажіть, чому ви з нею все сперечаєтесь? Чому ви роздратовані?

— Тому, що вона неправа.

Женя заперечливо похитала головою, і сльози з’явилися в неї на очах.

— Як це незрозуміло! — промовила вона.

У цей час Ліда щойно повернулась звідкілясь і, стоячи біля ганку з хлистом у руках, струнка, гарна, осяяна сонцем, показувала щось робітникові. Поспішаючи і голосно розмовляючи, вона прийняла двох-трьох хворих, потім із діловим, заклопотаним виглядом ходила по кімнатах, відкриваючи то одну шафу, то другу, ходила в мезонін; її довго шукали й кликали обідати, і прийшла вона, коли ми вже з’їли суп. Усі ці подробиці я чомусь пам’ятаю й люблю, і весь цей день прекрасно пам’ятаю, хоч не сталося нічого особливого. По обіді Женя читала, лежачи в глибокому кріслі, а я сидів на нижньому східці тераси. Ми мовчали. Усе небо затягло хмарами, і став накрапати рідкий, дрібний дощ. Було жарко, вітер давно вже стих, і здавалось, що цей день ніколи не закінчиться. До нас на терасу вийшла Катерина Павлівна, заспана, з віялом.

— О, мама, — сказала Женя, цілуючи її руку, — тобі шкідливо спати вдень.