Вибрані твори: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

По середах у неї бували вечоринки. На цих вечоринках господиня і гості не грали в карти і не танцювали, а розважалися різними художествами. Актор з драматичного театру читав, співак співав, художники малювали в альбоми, яких у Ольги Іванівни було безліч, віолончеліст грав, і сама господиня теж малювала, ліпила, співала й акомпанувала. В перервах між читанням, музикою і співами говорили і сперечалися про літературу, театр і живопис. Дам не було, бо Ольга Іванівна всіх дам, крім актрис і своєї швачки, вважала нудними і пошлими. Жодна вечоринка не обходилась без того, щоб господиня не здригалася за кожним дзвінком і не говорила з переможним виразом обличчя: «Це він!» — розуміючи під словом «він» яку-небудь нову запрошену знаменитість. Димова у вітальні не було, і ніхто не згадував про його існування. Але точно о пів на дванадцяту відчинялися двері, що вели до їдальні, з’являвся Димов із своєю добродушною, ‘ лагідною усмішкою і говорив, потираючи руки:

— Прошу, панове, закусити.

Всі йшли до їдальні і кожного разу бачили на столі те саме: блюдо з устрицями, шматок шинки або телятини, сардини, сир, ікру, гриби, горілку і два графини з вином.

— Любий мій метрдотель! — говорила Ольга Іванівна, сплескуючи в захваті руками. — Ти просто чарівний! Панове, подивіться на його чоло! Димов, повернись у. профіль. Панове, подивіться: обличчя бенгальського тигра, а вираз добрий і милий, як в оленя. У, любий!

Гості їли і, дивлячись на Димова, думали: «Справді, добрий хлопець», — але швидко забували про нього і вели розмову далі про театр, музику й живопис.

Молоде подружжя було щасливе, і життя їхнє текло як по маслу. А втім, третій тиждень свого медового місяця вони провели не зовсім щасливо, навіть сумно. Димов заразився в лікарні бешихою, пролежав у постелі шість днів і мусив остригти наголо своє гарне чорне волосся. Ольга Іванівна сиділа коло нього й гірко плакала, але, коли йому полегшало, вона наділа на його стрижену голову біленьку хустку й заходилася малювати з нього бедуїна. І обом було весело. Днів через три після того, як він, одужавши, почав знову ходити в лікарні, з ним трапилося нове непорозуміння.

— Мені не щастить, мамусю! — сказав він якось за обідом. — Сьогодні у мене було чотири розтини, і я собі враз два пальці порізав. І тільки вдома я це помітив.

Ольга Іванівна злякалась. Він посміхнувся і сказав, що це пусте і що йому часто доводиться під час розтинів робити собі порізи на руках.

— Я захоплююсь, мамусю, і роблюся неуважним.

Ольга Іванівна з тривогою чекала трупного зараження і ночами молилася богу, але все обійшлося добре. І знову потекло мирне, щасливе життя без журби й тривог. Теперішнє було прекрасне, а на зміну йому наближалась весна, що вже здалеку посміхалась і обіцяла тисячу радощів. Щастю не буде краю! У квітні, в травні і червні дача далеко за містом, прогулянки, етюди, рибна ловля, солов’ї, а потім, з липня до самої осені, подорож художників на Волгу, і в цій подорожі, як неодмінний член сосьєте[2], братиме участь і Ольга Іванівна. Вона вже пошила собі два дорожніх костюми з парусини, купила на дорогу фарб, пензлів, полотна і нову палітру. Мало не щодня до неї приходив Рябовський подивитися, які вона зробила успіхи в живопису. Коли вона показувала йому свої малюнки, він засовував руки глибоко в кишені, міцно стискував губи, сопів і говорив:

— Так… Ця хмарка у вас кричить: вона освітлена не по-вечірньому. Передній план наче хтось зжував, і щось, розумієте, не те… А хатинка у вас вдавилася чимось і жалібно пищить… треба було б кут цей темнішим зробити. А в цілому непогано… Хвалю.

І чим він незрозуміліше говорив, тим легше Ольга Іванівна його розуміла.

III

На другий день зелених свят по обіді Димов купив закусок та цукерок і поїхав до дружини на дачу. Він не бачився з нею вже два тижні і дуже скучив. Сидячи у вагоні і потім розшукуючи у великому гаю свою дачу, він весь час почував голод і втому і мріяв про те, як він на дозвіллі повечеряє разом з дружиною, а потім ляже спати. І йому весело було дивитися на свій пакунок, в якому були загорнені ікра, сир і білорибиця.

Коли він знайшов свою дачу і впізнав її, уже сідало сонце. Старенька покоївка сказала, що пані немає вдома і що, мабуть, вони незабаром прийдуть. На дачі, дуже непривабливій на вигляд, з низькою стелею, обклеєною писальним папером, і з нерівною щілистою підлогою, було тільки три кімнати. В одній стояло ліжко, у другій на стільцях і вікнах були розкидані полотно, пензлі, замащений папір і чоловічі пальта й капелюхи, а у третій Димов застав трьох незнайомих чоловіків. Двоє були брюнети з борідками, а третій, зовсім голений і товстий, як видно, актор. На столі кипів самовар.

— Чого ви бажаєте? — спитав актор басом, непривітно оглядаючи Димова. — Вам Ольгу Іванівну треба? Заждіть, вона зараз прийде.

Димов сів і став чекати. Один з брюнетів, сонно і мляво поглядаючи на нього, налив собі чаю і спитав:

— Може, чаю хочете?

Димову хотілося і пити, і їсти, але, щоб не псувати собі апетиту, він відмовився від чаю. Незабаром почулися кроки і знайомий сміх; стукнули двері, і в кімнату вбігла Ольга Іванівна у крислатому брилі і з ящиком в руці, а слідом за нею з великим зонтом і з складаним стільцем увійшов веселий, червонощокий Рябовський.

— Димов! — скрикнула Ольга Іванівна і зашарілась від радості. — Димов! — повторила вона, кладучи йому на груди голову й обидві руки. — Це ти! Чому ти так довго не приїздив? Чому? Чому?

— Коли ж мені, мамусю! Я завжди зайнятий, а коли буваю вільний, то все так випадає, що розклад поїздів не підходить.

— Але яка я рада, що бачу тебе! Ти мені цілісіньку ніч снився, і я боялась, як би ти не захворів. Ах, коли б ти знав, який ти любий, як ти вчасно приїхав! Ти будеш моїм рятівником. Ти один тільки можеш врятувати мене! Завтра буде тут надзвичайно оригінальне весілля, — казала вона далі, сміючись і зав’язуючи чоловікові галстук. — Одружується молодий телеграфіст на станції, якийсь Чикельдєєв. Вродливий молодий чоловік, ну, досить розумний і є в обличчі, знаєш, щось сильне, ведмеже… Можна з нього молодого варяга малювати. Ми, всі дачники, піклуємось про нього і дали йому слово честі бути в нього на весіллі… Людина небагата, одинока, несмілива, і, звичайно, було б гріхом відмовити йому у співчутті. Уяви, після обідні вінчання, потім з церкви всі пішки до квартири молодої… розумієш, гай, спів пташок, сонячні плями на траві, і всі ми різнобарвними плямами на яскраво-зеленому фоні — надзвичайно оригінально, в стилі французьких експресіоністів. Але, Димов, у чому я поїду до церкви? — сказала Ольга Іванівна і зробила таке обличчя, наче вона от-от заплаче. — У мене тут нічого немає… буквально нічого! Ні сукні, ні квітів, ні рукавичок… Ти мусиш мене врятувати. Коли приїхав, то, значить, сама доля велить тобі рятувати мене. Ось тобі, мій любий, ключі, їдь додому і візьми там у гардеробі мою рожеву сукню. Ти її пам’ятаєш, вона висить перша… Потім у кладовій з правого боку долі ти побачиш дві коробки. Коли відкриєш верхню, то там усе тюль, тюль, тюль та різні клаптики, а під ними квіти. Квіти всі вийми обережно, постарайся, любчику, не пом’яти їх, потім я виберу… І рукавички купи.

— Добре, — сказав Димов. — Я завтра поїду і пришлю.

— Коли ж завтра? — спитала Ольга Іванівна і глянула на нього здивовано. — Коли ж ти встигнеш завтра? Завтра відходить перший поїзд о дев’ятій, а вінчання об одинадцятій. Ні, голубе, треба сьогодні, неодмінно сьогодні! Якщо завтра тобі не можна буде приїхати, то пришли з розсильним. Ну, йди ж… Зараз має прийти пасажирський поїзд. А то ще спізнишся, любчику.

— Гаразд.

— Ах, як мені шкода тебе відпускати, — сказала Ольга Іванівна, і сльози набігли їй на очі. — І навіщо я, дурна, дала слово телеграфістові?

Димов наспіх випив склянку чаю, узяв бублик і, лагідно посміхаючись, пішов на станцію. А ікру, сир і білорибицю з’їли два брюнети і товстий актор.

VI

Тихої місячної липневої ночі Ольга Іванівна стояла на палубі волзького пароплава і дивилася то на воду, то на мальовничі береги. Поруч неї стояв Рябовський і говорив їй, що чорні тіні на воді — не тіні, а сон, що, дивлячись на цю чаклунську воду з фантастичним блиском, дивлячись на бездонне небо і сумні, задумливі береги, які говорять про марність нашого життя і про існування чогось вищого, вічного, блаженного, добре б забутись, вмерти, стати спогадом. Минуле пошле і нецікаве, майбутнє нікчемне, а ця чудова, єдина в житті ніч скоро скінчиться, зіллється з вічністю, — навіщо ж жити?

А Ольга Іванівна прислухалась то до голосу Рябовського, то до нічної тиші і думала про те, що вона безсмертна і ніколи не вмре. Бірюзовий колір води, якого вона раніше ніколи не бачила, небо, береги, чорні тіні і якась незрозуміла радість, що сповнювала її душу, говорили їй, що з неї буде велика художниця і що десь там за далиною, за місячною ніччю, в безконечному просторі чекають її успіхи, слава, любов народу… Коли вона, не кліпаючи, довго дивилась у далечінь, їй ввижалися юрби людей, вогні, причувались урочисті звуки музики, захоплені вигуки, сама вона в білій сукні і квіти, які сипалися на неї звідусюди. Думала вона також і про те, що поруч неї, спершись на борт, стоїть справжня велика людина, геній, божий обранець… Усе, що він створив досі, прекрасне, нове і незвичайне, а те, що він створить з часом, коли змужніє і зміцніє його рідкісний талант, буде подиву гідним, незмірно високим, і це видно з його обличчя, з манери висловлюватись і з його ставлення до природи. Про тіні, вечірні тони, про місячний блиск він говорить якось особливо, своєю мовою, і мимоволі почувається сила його влади над природою. Сам він дуже гарний, оригінальний, і життя його незалежне, вільне, йому чуже все житейське, воно скидається на життя птаха.

[2] Товариство, гурток (франц.).