— Зовсім близько і, видно, по сліду йдуть. Минулої ночі, коли ми на сушилах рибу шукали, помітив я, що хтось наші старі сліди паличками повідзначав. Третю добу біля цих скель тупцюємось, і чудно, що досі вони нас не накрили…
— Бояться, — впевнено сказав Васильєв. — Знають, що по-мирному не здамося.
Головнін повторював наполегливо:
— Поспішайте… Якщо вам пощастить дістатися до Охотська, — а головне, від японського берега в море утекти, — перекажіть там, в Охотську, що я нітрохи не шкодував за тим, що так зробив… Краще тут, на скелях умерти, ніж довіку в полоні у самураїв нудитись.
— Вони постараються взяти вас живим, — сказав Макаров. — А це значить, — знову полон. Може бути й гірше…
Капітан похитав головою:
— Живим я не здамся. Камінням одбиватимусь, — їм. неодмінно доведеться стріляти…
— Як же це виходить: не по-нашому, не по-матроському, Василю Михайловичу, — втрутився Шкаєв. — Ми на скелі сидітимемо і дивитимемось, як наш капітан, поранений, один проти сотні самураїв б’ється? Ні, не годиться ваше рішення: разом ми служили, разом страждали й надіялись, разом нам і помирати.
— Спасибі за дружбу, Михайле, а тільки і вірність, і дружба не повинні привести нас до спільної біди. Я не з розпачу, ні, я обдумано це все кажу: ви зможете ще втекти, а мені на цей бескид однаково не вилізти.
— Тоді і я залишусь, — зітхнувши, рішуче вимовив Шкаєв. — Без вас я далі не піду.
— Ти хочеш повернутися в полон?
— Я теж битимусь до останнього подиху. Нехай уб’ють, це краще, ніж полон.
— А легко мені буде знати, що Михайла Шкаєва вбили через мене?
— Ні, ви думатимете інакше: вбили тому, що хотів на батьківщину повернутись.
Хмурий Макаров несподівано усміхнувся:
— А все-таки ми спробуємо, Василю Михайловичу! Спробуємо вилізти на бескид… Ви за мій пояс держіться, він міцний, витримає…
— Руки твої не витримають, Спиридоне…
Макаров неквапливо засукав рвані рукави.
— Підкову колись розгинав… Вершковий прут залізний, як мотузку, намотував. І куди тільки сила поділась?.. Е, та чого там думати, — витримаю!
Облава була вже зовсім близько від бескиду. Скоряючись волі товаришів, Головнін підвівся з каменя і, обережно ступаючи на поранену ногу, підійшов разом з Макаровим до стрімкої базальтової стіни.
Вони видряпувалися по малому, звивистому річищу струмка. Віками вода розточувала цю литу сіру брилу, але в скелі утворився лише вузенький проріз, — навіть силі води й часу не піддався базальт… Дивно, як удержувався Макаров на цьому здибленому камені та ще й ніс на міцному плетеному поясі пораненого капітана.
Біля верхнього пруга скелі Головніну довелось випустити з рук пояс Макарова, інакше матрос не зміг би здертися через виступ на вершину. Капітан учепився за маленьке деревце, що виросло в тріщині під самою вершиною скелі, і поставив здорову ногу на гостру зазублину каменя. Останнім величезним зусиллям Макаров перекинув своє тіло через виступ… Він хотів підвестися й подати капітанові пояс, та невдало ступив і впав на камінь над самісіньким урвищем. Головнін гукнув його, але матрос не відгукнувся, — він знепритомнів.
Хвилину й дві капітан висів над урвищем, тримаючись за маленьке деревце. Камінь під його ногою виломився й загуркотів униз, і тільки ця миршава гілочка тримала знесилене тіло капітана. Випустити гілку з руки, — і враз кінець мученицькому шляху. Він глянув униз: далеко по крутому підніжжю скелі повільно здиралися Васильєв і Шкаєв. Ні, випустити гілку значило б згубити й товаришів. Їх треба попередити, вони встигнуть відсторонитися. Він крикнув, але матроси не почули; розплатавшись на камені, вони лізли вгору.
— Я падаю… зриваюсь! — повторив капітан, уже сунучись рукою вниз по гнучкому стовбуру деревця. Звичайно ж, Васильєв і Шкаєв не могли його почути: це був не крик, — хрипіння. Але Макаров розчув. Крізь тяжкий сон, крізь непритомність до нього долинув хрипкий шепіт Головніна, і перше, що відчув матрос, був пекучий страх: а що як він не встигне прийти на допомогу? Звівшися рачки, ніби несучи на спині надсильний тягар, Макаров висунувся з-за краю урвища. Він зрозумів: лишилися якісь секунди, — посиніла рука Головніна ледь удержувалась за нахилене деревце.
— Тримайтесь! — скрикнув матрос. — Я йду…
Опустившися з кручі, висячи на ліктях, він намацав ногою маленький виступ каменя біля грудей Головніна.
— Беріться вільною рукою за пояс…
— Але камінь хитається, він не вдержить нас двох…
— Беріться міцніше, вдержить!..
Тепер вони обидва повисли над урвищем, спираючись на малий виступ. Надовго, на все життя запам’ятав Головнін ці повільні секунди: бляклу синяву неба, низьку хмару над бескидом і терпкий, смолистий дух ялинки, до якої торкнувся він обличчям… Силач Макаров вибрався на бескид, важко упав на груди і тут же враз обернувся, підхопив капітана під лікоть. Довгий час вони лежали поруч над краєм урвища. Далеко-далеко внизу, наближаючись до бескиду, довгим розрідженим цепом ішли японські солдати. Та облава вже була не страшна; моряки знали: видиратися на цю кам’яну стіну солдати не наважаться.