То був Амстердам — острів, до якого ми прямували.
Що за суходіл, які його береги, хто тут живе — ніхто із нас не знав. Лоції теж майже нічого не розповіли; Справді-бо, що може сказати, приміром, таке: «За свідченням 1880 року, висадитися на берег можна на відстані близько 1,5 милі на південь од мису Хоскен… Колір води відрізняється від навколишнього забарвлення океану; це дає підставу припускати наявність підводної небезпеки». Інші повідомлення були ще старіші — за… 1853 рік! Звичайно, протягом століття згадані береги могли не тільки осунутися, а й зовсім щезнути з лиця землі. Ось чому, поки не розвиднилося, наближатися до берегів ми не наважувались, а лягли у дрейф на схід од острова, де значні глибини.
Після вахти сон — падіння в прірву: з гармати стріляй — не прокинешся. Я не міг більше стояти на палубі, хоча й кортіло побачити, як причалюватимемо, і спустився в каюту перепочити… Мене розбудив галас у коридорі. Прочинивши двері, хотів утихомирити крикунів, та у відповідь почув:
— Пожежником бути тобі, а не моряком! Проспав усе царство небесне.
Голос Володі Петраченка.
— Коли хочеш, — кинув він, — збирайся! Перша партія вже висадилася. За кілька хвилин вирушав друга.
В ілюмінаторі видніла гора з волохатою шапкою попелястих хмар.
Не роздумуючи, я хутко натягнув на себе тільник, робу, кирзові чоботи — про парадну форму, як це належало під час висадки у зарубіжних портах, нічого було й думати: хлопці мене підганяли.
Анукін швендяв на спардеку — бадьорий, збуджений і з хитруватою посмішкою на круглому, як рятувальний круг, обличчі.
— Ти що? — поцікавився я.
Анатолій взяв мене під руку і одвів у куток, подалі від людей, забубонів змовницьки, скоромовкою, з якої я нічого не второпав.
— Слухай! Дві нічні вахти — і таємниця в твоїх руках.
На стоянці в портах вахтування не по чотири години через вісім, як під час плавання, а по вісім годин підряд. Ще півбіди, коли стояти вдень, а от з нуля до восьмої ранку — мука. Цієї вахти кожен боїться, під різними привидами ухиляючись від неї, підсовуючи іншим. От Анатолій і мудрив тепер щось незрозуміле.
— Бачиш, голубе, — вислухавши його, мовив я. — Кота в мішку купувати не збираюся. Говори, що там у тебе!
Анатолій розповів — воно таки було, варте більше ніж двох нічних вахт!..
Підпливаючи до островів, ми заздалегідь намагалися дізнатися, що воно за землі. У корабельній бібліотеці — сотні томів, різні географічні довідники, атласи — вибирай, читай, розшукуй потрібне. Цей же острів був для нас несподіванкою — заходити сюди не передбачалося. Якби хтось із нас і шукав книг про Амстердам і Сент-Поль, то їх, мабуть, не знайшов — мало хто писав про ці землі. Людська ж пам’ять — і розум! — особливо мого Анукіна, здатні на дивовижне. З-поміж хаосу пригод, якими забита голова Анукіна, бо читав він таки запоєм, треба ж було, щоб цей ось епізод запам’ятався з такою ясністю.
— Якщо не зраджує мені пам’ять, — мій напарник підняв вказівний палець, — рівно сто років і двадцять вісім днів тому, 6 грудня 1864 року, корабель «Дункан» з пасажирами на борту, серед яких була і прекрасна Мері, шукаючи капітана Гранта, відвідав ці острови. Ну, я не торкатимусь окремих пригод, що трапилися на Амстердамі з тією славного експедицією, — про них досить яскраво розповів добродій Жюль Берн. Скажу тільки, що Паганеля неабияк зацікавила острівна природа.
З-за пазухи він витяг товстий, — густо списаний зошит і зачитану, без початку й кінця книгу. То були нотатки про острови Індійського океану. Збираючись у рейс, Анатолій, мабуть, не один вечір просидів в бібліотеці. Ну, а книга… Роман «Діти капітана Гранта»! Розгорнувши її, прочитали розділ «Амстердамські острови»: «… лежать під 37°47′ південної широти і 24° довготи; високий конус головного острова групи в ясну погоду видно на відстані майже десяти миль».
— Слід зауважити і внести ясність, — вів далі Анукін. — Оскільки Жюль Берн, кажуть, рідко залишав кабінет для мандрів, то і в його твори часом вкрадалися неточності. Приміром, він називає широту і довготу Амстердаму. Але наш штурман стверджує: це помилка! Острів лежить на 37°51′ південної широти, 77°32′ східної довготи. І неозброєному оку відкривається не на відстані десяти миль, а майже в п’ять разів далі. З ним, із штурманом тобто, я цілком згоден. «Діти капітана Гранта»… Якщо колись ми були тільки читачами захоплюючого роману, то нині стали ніби його дійовими особами.
Висадка: капітан — на містку, ми, матроси, в повній готовності й очікуємо.
— Надіти рятувальні пояси! Другій групі — на шлюпку.
Висадка — екзамен, який показує, на що здатний моряк, перевірка його метикуватості і спритності. Ось чому капітан десять разів може пробачити якісь похибки, коли судно на стоянці, і найсуворіше карає за помилки під час плавання, особливо під час висадки. Тут діє принцип перевіреної багаторічним досвідом мудрості: необачний крок — і трагічна розплата. З водою жарти кепські.
Ми знаємо про це, і тому на роботу нашу ніяких нарікань — палубна команда, сказав старпом, взірець для всього екіпажу.
— Відчалюй!
Мотор заторохтів, лишивши над водою кучері диму. Здригнувся човен. Забурунилася вода.
Берег насувається на нас громаддям гір. Для нас він — приємний довгожданий відпочинок.
На пірсі — кремезні, оброслі, як печерні люди, бородані. Викрикуючи щось незрозуміле, махають кашкетами, показують, де краще причалити. Прибій вал за валом наздоганяє човна, силкується перекинути його. Ми й так з ніг до голови мокрі. Обабіч — водорості гойдаються на хвилях, обплутують шлюпку, намотуються на гвинт. Нарешті, берег.
І ми потрапляємо в обійми бороданів.
— Камрад, камрад! — лунає звідусюди.
Остров’яни сміються й плачуть, плачуть від радощів: нарешті за довгі місяці перебування тут їм пощастило зустріти людей: через примхливу погоду, що міняється кілька разів на день, і за браком надійного місця висадки острів цілий рік відрізаний від решти світу. Аборигени? Щось несхоже. Обличчя європейців, мова, здається, французька. Так, самітні остров’яни, — їх чоловік чотирнадцять, — французи, метеорологи тутешньої станції. Крім неї, на острові нічого більше немає. Від Південної Америки до Австралійського материка це єдина метеостанція, хоч мореплавцям з кожним днем треба більше знати про метеорологічну обстановку цього буряного району. От і стараються французькі хлопці — для своїх і для всіх моряків, щоб ті спокійно почувалися в океані.