Наш курс лежав по двадцятій паралелі, безлюдними дорогами непривітного океану.
Десь на тій паралелі, неподалік тропіка Козерога, й застав нас Новий рік. Особисто я таку зиму переживав уперше — задуха, спека, і Дід-Мороз — помічник капітана Житула — стояв під ялинкою в самих шортах.
Ми піднімали келехи за щасливе плавання та за рідну землю, від якої були так далеко…
Так трапилося, що моя вахта біля стерна — з нуля до четвертої ранку — збіглася з вахтою у радіорубці нашого молодшого радиста Віктора. З капітанського містка, де я стою впередзорящим, видно, що робиться там, у радіорубці. Від підлоги до стелі біля всіх чотирьох стін-перебірок численні апарати. На круглому, що крутиться, стільці сидить смаглотілий Віктор, у шортах, шия обв’язана строкатою хустиною. Під стелею, мов крила летючої миші, розкинуті лопаті вентилятора. Хлопець, схиливши голову у навушниках, вслухається у щось далеке, потім, пальцями торкнувшись головки ключа, починає вистукувати морзянкою. Перші акорди — що вдари пшона, яке, бувало, мати сипле у ночви курчатам. А далі: ні-ні… ні-ні — попискує морзянка. Враження таке, ніби ти в інкубаторі, де тисячі неопірених курчат пищать різноголосо. А марконі натискує на важіль, вистукує неугавно. Ні-ні… ні-ні…
— Слухай! — кажу. — З дому мені ніякої вісточки. Погодься, що це несправедливо, бо що то за новорічне свято без звістки з дому?
— Так ти що, хочеш, щоб я тобі написав любовне послання?! — сміється він.
— Навіщо? — відказую. — Ти краще піймай для мене в ефірі якусь гарну музику, так би мовити, концерт на замовлення.
— Це можна, — погоджується хлопець.
І ось з радіорубки в темряву ночі вихлюпується повінь чарівної музики… До звуку звук, як срібні ниточки казкової пряжі, вони пронизують морок над цим похмурим, пустельним океаном. І оживає пустеля! Це — Бетховен, його безсмертна Дев’ята симфонія.
… Ніби припав до сонцем нагрітої весняної землі. В полі неначе б побував.
— Егей! — покликали. — Йди-но сюди.
У ходовій рубці стояли океанологи, про щось сперечалися. Гідрограф Абаєв гортав якусь книгу.
— Ось те місце, — мовив він, коли я саме зайшов, і вголос прочитав — «20 липня. До Маврікію ходу три доби з гаком. Поминули острів Родрігес. Незаселений».
Це була книга «Під вітрилами в XX столітті», дорожні нотатки з кругосвітньої подорожі. Автор її — капітан радянської шхуни «Зоря» О. Юдович.
— А тепер послухайте, що пишеться в іншій книзі. — І Абаєв вийняв з кишені невеличку, схожу на записник брошуру учасника плавання в Антарктиду на «Обі» Макарова. — «Населення, за переписом 1960 року, близько 18 тисяч. На північному березі розташоване найбільше місто Родрігеса — Порт Матурін. Будинки в місті переважно з гофрованого заліза». І таке інше…
— Плутанина! — вислухавши гідрографа, озвавсь океанолог. — Один твердить: острів безлюдний, інший доводить протилежне.
— Так що, є Родрігес чи він вигадка сучасних «першопрохідців»? — поцікавився штурман, прочинивши двері до ходової рубки.
— Якщо лоції для вас авторитет, острів є. Координати його: дев’ятнадцять градусів, сорок п’ять мінут південної широти, шістдесят три градуси, двадцять сім мінут східної довготи, — відповів Абаєв.
— Отже, повний вперед!
Штурман перевів ручку телеграфа на «повний хід». Машина здригнулася, застугоніла. Помітно стало, як збільшуються оберти. «Витязь» ліг курсом на 90° — прямо на схід. Ішли ми недовго: із зупинками для геологічних досліджень, дорога зайняла близько трьох діб… З горем-бідою пробравшись звивистим проходам, кинули якорі за кораловим рифом, до якого впритул підступали скелі й мілини.
Через годину висадились на берег.
Перше, що впадало в очі, чепурні, справді криті цинком котеджі під кронами дерев. Ні великих, ані малих міст ми не побачили. На узбережжі й по схилах гір тулилися вбогі хижки численних сіл. Порт-Матурін теж селище. З гущавин чагарників стирчали гарматні жерла. Хтось замість набоїв повтикав у них порожні пляшки, і гармаші — голопузі, темношкірі підлітки, осідлавши жерла, викрикували щось войовниче.
Урядовий чиновник, офіційний представник Маврікія, до управління якого входить Родрігес, містер Валет, — він супроводжував нас, — розповів, що гармати ці з позаминулого століття. Зауважив, що освоєння й заселення. острова, як і всього Маскаренського архіпелагу, пов’язано з кровопролиттям, работоргівлею й піратством… В 1620 році про існування Родрігесу довідались європейці.
На острові росли тоді непрохідні ліси, нині їх майже не лишилося. А затишні, обрамлені рифами бухти слугували надійним захистом для піратських човнів.
Спочатку французи, згодом англійці, колонізувавши Маврікій, почали привозити туди рабів, мадагаскарських негрів та мозамбіцьких кафрів. Вони вирубували під плантації тропічні зарості, споруджували форти й цитаделі. Та як не трудилися нещасні, білі господарі лишалися байдужі до їхньої долі. Раби! Цим сказано все. Навіть так званий «Чорний кодекс», виданий наприкінці XVII століття, що відстоював деякі права невільників Маскаренського архіпелагу, не зміг покінчити з нелюдським поводженням із рабами. Невільники тікали, рятуючись у джунглях та печерах Маврікію й сусідніх острівців, які на той час були ще не заселені. На рабів влаштовували облави, а тому, хто приносив відрубану голову втікача, господар давав винагороду. Коли ж невільників ловили, їх жорстоко карали. За першу втечу відтинали вухо, за другу — перерізували піджилки, за третю — карали на смерть.
Одначе декому все ж вдавалося втекти — і ті щасливці знаходили притулок на Родрігесі. Триста миль між ним і Маврікієм. Скориставшись слушним випадком, невільники, яких тримали в цитаделі Порт-Луї, на ветхих човнах виходили у відкрите море. З допомогою попутного вітру та морських течій за кілька днів вони перебиралися з острова на острів. І, якщо втеча вдавалася, свобода була забезпечена: безлюдний суходіл ще не встигли захопити білі зайди. Невільники ставали його першими поселенцями.
Проте й Родрігесу, останньому пристановищу вольниці, настав кінець — острів захопили французькі, а з 1810 року тут висадилися англійські «відкривачі» земель.
Відтоді Родрігес у лабетах британської корони.
Зараз тихо. Океан вгомонився, вляглися хвилі. Далеко на рейді, в тремтливому мареві чорніють вітрила щойно прибулих парусників. Як і «Витязь», вони зупинилися за кільцем коралового рифу, і до них тепер поспішають кілька човнів. Ось так день, і ніч, і ще багато днів вивантажуватимуть кораблі, а потім з берега на човнах переправлятимуть нові вантажі. І так само, як колись, на острові вирощують цукрову тростину, квасолю, акацію, зерна якої перемелюють на борошно для годівлі худоби. Уся ця продукція йде на експорт, бо Родрігес — постачальник. Він годує інших, його ж люд залишається голодним, а сам острів — глухою, забутою землею.
Ми на машині їдемо в глиб суходолу. Граніт і магма; скелясті базальтові урвища, вулкани з сухою травою, широкі долини, по яких розкидані приземкуваті чагарі, оазиси тінистих пальмових гаїв… І знову урвища, ніби на цьому загубленому в океані невеличкому суходолі донедавна жили могутні й злі циклопи, котрі в хвилину люті розкидали все довкола, залишивши в спадщину сучасникам тільки хаос і безладдя.