Показували острів, пірнали в лагуні, щоб дістати корали й черепашки… Потім Хамід узяв довгасту мандоліну, заграв.
Його брат пустився в танок. Він то рвучко викидав руки вперед, то, як птах крила, опускав їх. Він співає, і пісня така гарна, що хочеться її записати. Але на чому?
Тоді я беру довгасте воскоподібне листя деревця герафа; тонкою перламутровою скалкою з черепашки кукула записую пісню. На судні з допомогою Абдуладді переклав слова. Пісня — про море, про сонце, що незгасно сяє над островами. Мальдівець співав про те, як тихо зітхає голуба вода, шепоче пальмове віття і як цю тишу щодня стривожує гуркіт англійських реактивних літаків.
З «Витязя» повідомили: всім повертатися на судно.
Увечері ми залишили атол.
ТАМ, ДЕ ПЛАВАВ СІНДБАД-МОРЕХОДЕЦЬ
Ми простували на південь. Неподалік Мальдівських островів лежав архіпелаг Чагос — група низинних коралових атолів.
Океан хвилювався. На заході небо запнули хмари. Припустився рясний дощ. Скоро він перейшов у зливу.
Я завітав до каюти. Мій талісман — гумовий морячок, Сіндбад-мореходець, гойдався, тикаючись носом у скло ілюмінатора. Я теж ледве стояв на ногах: від хитавиці та й від утоми, бо цілий день працював, миючи зібрані корали. Глянув на кумедного «морячка» — усміхнувся. Згадав арабську казку про багдадського Сіндбада, його третю подорож… Двадцять днів і двадцять ночей плив корабель, а на двадцять перший день знялась буря і почалася злива. Хвиля залила палубу і змила всіх матросів — урятувався тільки Сіндбад.
Ця картина нагадала мені наше плавання. Правда, штормом нікого не змило, та й не стрілися ми, як Сіндбад, із велетенським птахом Рухх. А ще в тій казці, пам’ятаю, розповідалося про змія, що ковтав людей і навіть острови.
Увечері, коли «Витязь» наближався до атола Дієго-Гарсія, одна з іноземних радіостанцій передала новину: Англія, яка вже втратила більшість своїх колоніальних володінь, тепер, щоб утриматися на островах Індійського океану, збирається купити у приватної акціонерної компанії архіпелаг Чагос. Разом із американцями англійці готують побудувати там військову базу.
Ось тобі й подорож Сіндбада, і змій, що ковтає острови!
На Чагос так і не висадилися: поблизу нього, в Центральній улоговині, почали промацувати дно, намагаючись проникнути до потаємних глибин підокеанських земель, до так званої мантії… Потім знову повернули на захід — геологи збиралися вивчати Аравійсько-Індійський підводний хребет.
Ліворуч нас — група Сейшельських островів, праворуч — Мальдівські; прямо по курсу — Африка, землі, до яких плавав колись і Сіндбад.
День відпломенів — тропічний буденний день.
Ми прямуємо на захід. Вітер дує весь час у лівий борт — мусон, що несе прохолоду, ми любимо його, цей вітер, він підбадьорює нас, стомлених вахтами, знімає втому, і наші м’язи знову наливаються снагою.
Так вечорами. Але вечір надходить не зразу. В мареві спечного дня кожна хвилина здається вічністю!..
Завершивши неспішний біг по крутому склепінню неба, огнисте сонце краєчком торкається води, мовби спирається на неї, щоб не потонути, ще і ще потриматися на плесі океану. Проте вода тут — всесильна й невблаганна: вона щомиті засмоктує огнисту кулю. Знесилившись у двобої, сонце скоряється стихії, і ось на виднокрузі лишається тільки його окраєць — золота скалка, яка будь-що намагається підпалити це високе бездонне небо. То — останнє зусилля.
Коли сонце вже згасло, золотаві хмаринки піднебесся гострим мечем розпанахав зелений промінь.
У моряків чимало прикмет. Кажуть, ніби зелений промінь — рідкість і той, хто побачить його, неодмінно буде щасливий. Скільки разів спалахував він переді мною! От і сьогодні я бачив його — зелений і справді дуже гарний. Виходить, якщо вірити в прикмети, мені зі щастям діватись нікуди. Що ж, на долю я й справді не нарікаю, хоча й народженим у сорочці себе ніколи не вважав.
І тоді настав вечір — темно-зоряний, тихий, з розсипом зірок і сузір’я. Спохмурнів океан.
Ніч лякає нас своєю таємничістю, і тільки він, тропічний вечір, єднає в собі і пригаслий пломінь дня і незворушність нічної тиші, коли потемнілому океану міріади зірок сповна віддають своє синювате сяйво, а легкокрилий вітер з побожністю обціловує зморене денною спекою тіло.
Я його завжди очікую, цього вечора, ніби збираюся на перше побачення або, як було давно, стрічаю, прокинувшись зворушений, сонячний світанок — з надією, що на мене чекає прекрасне.
Неповторна світанковість, і цей, що так хвилює дитинно, вечір! Він настає відразу — без пастельних барв і напівтонів, з яких у наших краях гаптується надвечір’я… Коли згас останній промінь, довкола розлилася густа темрява. Але ми йдемо у пітьмі, Тільки тоді, коли ехолот засікає потрібний геологам хребет чи улоговину, «Витязь» зупиняється.
Я звик до цієї невпинної плинності, зжився з нею.
Вічний рух… Скільки ж я в дорозі? Завжди. Відтоді, як себе пам’ятаю, прагнув до незвіданого, що лежить за видноколом… Широкі, як море, з козацькими могилами степи, спасибі вам за бентежжя, яким напоїли мою душу.
І океан, і небо, і дорога в незнане проходить крізь серце. І — роєм думи про тебе, земле! Думи обсідають мене, як чайки щоглу; напливають на мене звідусюди, сперечаються між собою.
— Про що ти думаєш? — питаю Петраченка, що працює поруч.
— Про все, — відповідає він. — Про те, як ходив, бувало, вранці в поле, як гарно, коли, прокинувшись, побачиш раптом перший сніг; про тих, кого люблю.
— Отак і я.