Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Свят, свят! — вирвалося в мене з грудей, як тільки над головою замаячіли мумії.

А Заєць вирік:

— Якщо я й після цього потрясіння не втрачу розуму, значить, зовсім себе не знаю і можу пишатися незламністю й силою.

«Пишайся, зайчисько, пишайся! — подумав я. — Ти мужньо вистояв, як, до речі, й ми, в боротьбі з труднощами, хоч мені інколи й тепер ще сняться ті примарні лісові «свічки». В хисткому сяєві місяця вони справді жахливі, і кожна гілка здається простягнутою в благанні рукою».

— То з чого почнемо? — запитав я, оглядаючи місце для стоянки.

— З житла, Васько, з житла, як усі справжні поселенці,— відповів, тепер уже бадьорим голосом — отямився, бач! — Альфред.

— Я готовий.

— І я теж.

— Ну, то стягуйте гілля, — Кім Михайлович кивнув головою в бік розлогого дерева, під яким збиралися зводити «світлицю».

Ставити курені й будувати гнізда нас не вчити — джунглі вишколили.

Ми заходилися носити гілля.

Барарата сидів під деревом похмурий, Лота теж знехотя тягала хмиз.

— Чого він такий невеселий? — запитав я, показуючи на Барарату. — Та й ти насуплена, мов хмара…

— Ох, Васка-Кваска, — зітхнувши, відповіла дівчина. — Фаді кіборінтані некарош — раці.

Вона щось говорила про померлих — маті, і в її прекрасних чорних очах стояв страх.

— Що з тобою, Лото? Скажи мені! — доторкнувшись до її плеча, запитав я.

— Місасак-аліна воні волана, фоті фоці маті бонго,[61] — тремтячи й показуючи на пагорб, стривожено відповіла красуня.

На цьому острові ми давно. Щоденне спілкування з тубільцями дало свої наслідки — ми потроху вивчили їхню мову. Вони нас розуміли теж.

Почувши Лотину сповідь про мерців та їхні тіні, що мають з'явитися опівночі, мені й самому стало моторошно.

А Заєць, мабуть, цього тільки й ждав.

— Ти зблід, да Гама, — ущипливо кинув він. — Тебе лякає наступна зустріч із душами померлих. Що, вгадав?

Замість того щоб відверто зізнатися або просто змовчати, я почав чомусь, мов в'юн, викручуватися, доводити й запевняти Альфреда, що все те — неправда.

— Звичайно, ти — надлюдина, — вислухавши мене, лукаво зауважив він.

Я зрозумів: геолог жодному моєму слову не повірив.

«Ну й нехай не вірить!» — вирішив про себе.

Узявши Лоту за руку, відійшов із нею вбік.

— Пробач нам, — якомога переконливіше сказав дівчині.— І переклади мої слова Барараті — нехай він не думає, що ми прийшли, аби осквернити тутешнє святилище. Це не так. У нас, Лото, іншого вибору немає! Або ми піднімемо з води один із човнів і втечемо на ньому з острова, або пас знову чекає полон, знущання й наруга американських вояків.

— О Васка-Кваска, соа-сенга вахіні мпіве,[62] — розчулено відповіла тубілка.

І в неї на очах забриніли сльози.

— Лота розуміє — треба лакана[63] пливти далеко-далеко…

[61] Опівночі, коли зійде жовта квітка місяця, білі тіні померлих прийдуть на гору (мальгаш.).

[62] Гарний-прегарний іноземний моряк (мальгаш.).

[63] Човен (мальгаш.).