Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Іншої ради немає,— пояснив йому Кім Михайлович. — Доведеться скористатися цією щасливою нагодою.

— Воля ваша, — махнув Альфред рукою й додав: — А тільки б я передчасно про щастя не згадував.

— Гаразд, — погодився Кім Михайлович.

І ми взялися до роботи.

Насамперед перебралися від океану до вершини затоки, до загадкового жертовника.

— Для повного щастя, — не вгавав геолог, — нам не вистачає єдиного — пожити на тубільному кладовищі. О всемогутній боже! — піднесено вигукнув він. — Навіщо я з вами зв'язав свою долю? Аякже, затонулий материк, який будь-що треба знайти; експедиція за тридев'ять земель в екваторіальні води Індійського океану; штурм глибин; викрадення батискафа; полон. Ні, краще б я сидів дома та гриз граніт науки. Дивись, уже б і кандидатську дисертацію закінчив.

У відповідь на ці його песимістично-патетичні слова над головою — ніби озвалися душі померлих — прокотився переливистий, зловтішний і водночас розпачливий крик.

Заєць оторопів.

— Що це? — запитав.

Його очі розгублено зиркали на зеленогриве верховіття, де щось хутко шугало, раз у раз перескакуючи з дерева на дерево.

Щоб не розсміятися, я прикрив долонею рот і одвернувся.

Сміх сміхом, а мені Альфредів переляк зрозумілий. Коли ми з Бараратою вперше натрапили на кладовище, я теж неабияк стривожився, почувши лиховісний голос джунглів.

Та й тепер здалося, що заговорили привиди. Але то пустували чотириногі витівниці.

— От тобі й маєш! — ледве стримував я сміх. — Дивно, що ти, Альфреде, не впізнаєш своєї рідні.

— Т-ти г-гадаєш — то кричать мавпи? — незважаючи на вражене самолюбство — я ж бо його назвав мавпячим родичем! — звернувся до мене Заєць.

— А хто ж іще, крім них, може так галасувати!

— От прокляті! — вилаявсь геолог і щодуху гукнув: — Чао, Чао! Де ти?

Іноземним вітанням «чао», тобто «салют», американські лікарі-експериментатори назвали довгохвосту макаку, з якою ми втекли з Голови Дракона.

Альфред узяв над нею шефство, турботливо оберігаючи тварину від усіляких незгод.

Згадавши, що того разу на кладовищі й мені заманулося покликати Чао, я весело розсміявся.

— Чого ти регочеш?

— Смішно, що ти, друже, сподіваєшся, на вороття макаки.

— Нічого смішного немає — приручені мавпи, збагнувши помилку, здебільшого вертаються назад.

— Можливо, Альфреде, можливо… — примирливо відповів я. — Бажаю тобі дочекатися своєї легковажної втікачки.

Чао була нашою втіхою. Вона блукала а нами по джунглях, аж поки стріла зграю галасливих мавп, а якими й майнула світ за очі. Ми примирилися з тією втечею. Лише Заєць, цей добровільний мавпячий опікун, як видно, й досі переживав несподівану втрату.

Отже, ми пробралися у верхів'я затоки. Хоч Заєць і протестував проти обраного місця для стоянки, а таки вийшло по-нашому: зупинилися на кладовищі.

Що й казати, похмура місцина! Альфред недаром її боявся.

З трьох боків пагорб оточували прямовисні скелі. Вони були неприступні й голі — жодного деревця. З останньої, четвертої, сторони поросле тропічною гущавиною каміння спадало аж до води. По ньому можна було піднятися на вершину.

Краще б ми туди не ходили!.. Свічками в небо врізалися прив'язані до стовбурів — так ховають на Носі Мазаві померлих — висохлі й задубілі тіла небіжчиків.

Ми зупинилися на неширокій галяві, розташованій відразу за громаддям складчастих брил, які, збігаючи до води, зникали десь у її зеленій глибині.